Клаус Хагерюп - Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Маркус замовк. У голові гупало. Йому здавалося, ніби він виголошує лекцію уві сні. Підлога під ногами хиталася.

«Це я просто ходжу вві сні, — подумалося йому. — Не варто зараз прокидатися. А то ще дістану шок».

Він розтулив рота. З нього не викотилося ні слова. Він пильно оглянув обличчя присутніх навкруг себе. Вони були мовби скуті кригою. Та ось крига почала танути.

«Нехай би вона не танула, — подумав він. — Будь ласка, не тань!»

— А що було далі? — спитала данка, що відтанула перша.

— Далі ми подалися додому, — тихо відповів Маркус. — А потім обоє зійшлися на думці, що наш похід удався.

Раптом задзеленчав мобільний телефон учителя Скуґа.

— Це твій батько, Маркусе, — поволі мовив учитель. — Він цікавиться, як ти почуваєшся.

— Чудово, — відповів Маркус і знепритомнів.

* * *

У будиночку була ще одна спальня. Власне, в ній мали поселитися данці, але тепер вони уважили її Маркусові, а самі примостилися в кімнаті разом із дітьми та вчителями, тож усіх їх там набилося, мов сардин у банці. Ніхто не брав Маркуса на кпини. Коли вчитель Скуґ вів його до спальні, всі як води в рот понабирали. Дивина, та й годі. Чим більше він сідав у калюжу, тим менше з нього глузували. Ет, може, вони подумали, що він з’їхав з глузду. Божевільні люди можуть бути небезпечні. Може, й він такий. З тим треба рахуватися. Схибнутий дурень, примхливий і смертельно небезпечний. Мов бомба уповільненої дії, яка коли завгодно може зірватися. Втупивши очі в стелю, він почав лічити шпарини в балках. Їх було багато й, напевно, з роками стане ще більше. Врешті-решт стеля таки завалиться. Можливо, це станеться цієї ночі. Поки він спатиме. «Світ розвивається від ладу до безладу», — казав Сіґмунд, а Сіґмунд не мав звички брехати. От Маркус брехав. Одначе робив те знехотя, лише для того, щоб вижити.

— Тридцять перша, — лічив він, — тридцять друга, тридцять третя.

Двері відчинилися. Він заплющив очі й захропів.

— Маркусе!

То був Сіґмунд.

— Як ти?

Маркус розплющив очі.

— Прекрасно.

— Не обманюй мене.

— Ти думаєш, що мріяти й брехати — то одне й те саме?

Сіґмунд подивився на нього якимось непевним поглядом.

— Не знаю. Мабуть, це залежить від того, про що ти мрієш.

— Я мрію, щоб усе стало інакше.

— Тоді це не те, що брехати. Це означає сподіватися.

— Який ти, Сіґмунде, розумний.

— Атож, — поважно згодився Сіґмунд. — Інколи мені думається, чи я, бува, не геній.

— А ти теж вихваляєшся стільки ж, як і я.

— Це не вихваляння. Це реальність.

— От і в мене те саме, на жаль…

— Що?

— Реальність. Як ти гадаєш, мені на голову не впаде цієї ночі стеля?

— Ні, — відповів Сіґмунд. — Думаю, що не впаде.

Він підійшов до вікна й виглянув надвір.

— Я бачу Сіріус.

Маркус підвівся з ліжка.

— Де?

— Ондечки. Та зірка, що ясно світить. Але її світло не теперішнє. Воно добиралося сюди більше восьми років. Отже, зараз ми бачимо Сіріуса з давно минулих літ.

— Мені б так хотілося там опинитися, — сказав Маркус.

— Де?

— На Сіріусі. В минулому. Вони сплять?

— Так.

— Б’юся об заклад, що я їм снюся.

— Чого це?

— Мені здалося, ніби хтось сміявся.

— Негарно себе жаліти.

— Сміятися теж негарно.

— Я не сміюся, — сказав Сіґмунд.

— Авжеж, — відповів Маркус. — Але тільки тому, що ти геній.

Він знов ліг у ліжко. Сіґмунд пішов до дверей. На порозі він озирнувся.

— Чи можу я для тебе щось зробити?

— Поламай мобільний телефон вчителя Скуґа.

— Цього я не можу.

— Тоді роздобудь мені адресу Діани Мортенсен.

— Навіщо?

— А так. Просто цікаво, де вона живе. Може, в тебе є адреса?

— Є, під знімком. Адреса для фанів — про той випадок, якщо вони захочуть їй написати.

— Я фан, — сказав Маркус.

Сіґмунд кивнув.

— І я. Що є, то є.

* * *

Дорога Діано Мортенсен!

Я норвезький альпініст і мільйонер. Зараз оце лежу сам-самісінький у гірській хатині, бо тільки недавно вибрався з тріщини на льодовику, куди так необачно звалився. Я відморозив собі кілька пальців, поламав два чи три ребра і трохи подряпав шкіру, але загалом перебуваю в чудовій формі. Вже зв’язався по мобільному телефону з Червоним Хрестом, тож чекаю, що за кілька годин прибуде допомога. А пишу я Вам тому, що надибав тут якийсь часопис і прочитав у ньому про ту жахливу пригоду, яка з Вами сталася. Як же я Вас розумію! Бувши на місці Вашого особистого охоронця, я зіпхнув би того фотографа в найближчу тріщину на льодовику. Мені хочеться, аби Ви знали, що багато норвезьких альпіністів думають про Вас, жаліють Вас і бажають Вам усього доброго. Якщо вже я взявся за перо, то мені хочеться довіритися Вам і розповісти про своє особливе хобі. Власне, я збираю автографи. Атож, Ви, напевно, здивуєтеся, та, будучи мільйонером, я зустрічаюся з багатьма цікавими людьми. Збирати автографи — захопливе заняття для самотнього мільйонера. Зараз я неодружений. Гори та справи відбирають увесь мій час. Я, як Ви розумієте, самотній мільйонер, так само, як і Ви — самотня кінозірка. Мені це видно по Ваших очах. Але не переживайте, Діано Мортенсен, колись кожне з нас стріне підхожу собі людину.

Вас вітають норвезькі гори

та Маркус Сімонсен, мільйонер

P. S. Якщо цей лист видасться Вам якимось химерним, то, напевно, тому, що після падіння в тріщину зі мною стався невеличкий струс мозку. Та, як не дивно, через нього я відчуваю себе хлопчаком. Мабуть, Ви зрозумієте це з моїх слів і почерку.

А прокинувся він із ручкою в руці. Лист лежав на підлозі. Він підняв його й, не перечитавши, запхнув у конверт. Щоб часом не пошкодувати. Вирішив одіслати тоді, як спустяться до підніжжя.

Спускатися було гірше, ніж підійматися. Тепер хоч-не-хоч, а треба було дивитися вниз. Ноги не згиналися, він ступав короткими кроками, похнюпивши голову та втупивши очі в землю. На метр уперед. Дивитися далі він не міг. Коли зійшли вниз, він зібрав свої речі, вкинув листа в поштову скриньку й разом із усіма зайшов до автобуса. Там мовчки слухав гуртову пісню. У нього була погана репутація, йому судомило ноги. Він волів опинитися на Сіріусі й страшився майбутнього життя.

Розділ V

До літніх канікул лишався якийсь тиждень, але Маркус відмовлявся йти до школи.

— Здається, мене трохи лихоманить, — сказав він.

— Зараз же зателефонуємо лікареві, — відповів Монс, перелякано витріщившись на