Хорхе Луїс Борхес - Вигадані історії

божественній скромності П'єра Менара: його смиренній, а може, іронічній звичці пропагувати ідеї, цілком протилежні тим, яких дотримувався він. (Згадаймо ще раз про його діатрибу проти Поля Валері в ефемерній сюрреалістичній газетці Жака Ребуля). Текст Сервантеса і текст Менара словесно тотожні, проте другий — майже до нескінченності багатший. (Двозначніший, кажуть його огудники; але двозначність — це багатство).

Порівнювати Менарового «Дон Кіхота» з «Дон Кіхотом» Сервантеса — це справжнє одкровення. Ось що, наприклад, писав Сервантес («Дон Кіхот», частина перша, розділ дев'ятий):

«...істина, якій історія доводиться матір'ю, суперниця часу, скарбниця дій, свідок минулого, приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє».

Укладений у сімнадцятому сторіччі, укладений «стихійним генієм» Сервантесом, цей перелік не більше як звичайна собі риторична хвала історії. Натомість Менар пише: «...істина, якій історія доводиться матір'ю, суперниця часу, скарбниця дій, свідок минулого, приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє».

Історія — мати істини; ця ідея просто вражає. Менар, сучасник Вільяма Джеймса[108], визначає історію не як дослідження реальності, а як її джерело. Історична істина для нього — це не те, що відбулося; це те, що, на нашу думку, відбулося. Заключні слова — «приклад і застереження теперішнього, повідомлення про майбутнє» — нахабно прагматичні.

Яскравим є також протиставлення стилів. Архаїчний стиль Менара — чужоземця, зрештою,— позначений деякою афектацією. Цього ніяк не скажеш про його попередника, який невимушено володіє повсякденною іспанською мовою своєї історичної доби.

Немає такої інтелектуальної розваги, яка, в кінцевому підсумку, не виявилася б марною. Будь-яке філософське вчення — це спочатку такий собі правдоподібний опис усесвіту; збігають роки, і воно перетворюється на звичайний собі розділ — якщо не просто абзац або одну назву — в історії філософії. У літературі таке старіння відбувається ще очевидніше. «Дон Кіхот»,— казав мені Менар,— був насамперед цікавою і приємною для читання книжкою; тепер — це нагода для патріотичних тостів, для пихи граматиків, для безсоромних розкішних видань. Слава — це нерозуміння, а може, щось і гірше.

У цих нігілістичних міркуваннях немає нічого нового; дивує висновок, який зробив з них П'єр Менар. Він вирішив піднятися над пихою, яка чатує на людину в усіх її діяннях; він поставив перед собою завдання надзвичайно складне й наперед марне. Усе своє дозвілля і всі свої зусилля він присвятив тому, щоб створити чужою мовою книгу, яка вже існувала. Він створював чернетку за чернеткою; знову й знову правив свої тексти і рвав на клапті тисячі списаних сторінок[109]. Він нікому не дозволяв їх переглядати й подбав, щоб вони його не пережили. Я намагався відтворити їх, але марно.

Я багато міркував про те, що в остаточній версії «Дон Кіхота» можна бачити своєрідний палімпсест, крізь який просвічують літери — ледь видимі, але розшифрувати їх можна,— попереднього почерку нашого друга. На жаль, лише якийсь другий П'єр Менар, виконавши у зворотному порядку роботу першого, міг би розкопати й воскресити цю Трою...

«Думати, аналізувати, винаходити (писав він мені також) — це не щось аномальне, це нормальне дихання розуму. Прославляти випадкові здобутки цієї функції, накопичувати давні й чужі думки, згадувати з неймовірним подивом про те, що думав doctor universalis, означає визнати нашу ледачість або нашу неедукованість. Кожна людина має бути спроможна розуміти всі ідеї, і я певен, що в майбутньому так і буде».

Менар (можливо, того й не бажаючи) збагатив новими технічними прийомами умисного анахронізму та хибних атрибуцій копітке й примітивне мистецтво читання. Ці прийоми можна застосовувати в безлічі випадків — вони спонукають нас читати «Одіссею» так, ніби вона була написана після «Енеїди», а книжку «Le Jardin du Centaure»[110] пані Анрі Башельє так, мовби її написала пані Анрі Башельє. Ці прийоми населяють пригодами книги цілком мирного змісту. Приписати «Наслідування Христа»[111] Луї Фердинандові Селіну[112] або Джеймсові Джойсу[113] — хіба це не внесло б щось абсолютно нове в ці витончені духовні напучення?

Німу 1939 р.

У колі руїн

And if he left off dreaming about you...

Through the Looking-Glass, VI [114]

Ніхто не бачив, як він приплив у непроникній темряві ночі; ніхто не бачив, як бамбуковий човен поринав у священне болото, але через кілька днів усі вже знали, що цей мовчазний чоловік прибув з півдня і що народився він в одному з незліченних сіл, які стояли вище по течії на крутих гірських схилах, де мова зенд[115] ще не була заражена грецькою і де люди рідко хворіли на проказу. А насправді події розвивалися так, що сивий прибулець поцілував болотну багнюку й подерся вгору по крутосхилу, не розгортаючи перед собою (і, певно, просто не помічаючи) гострі шпичакуваті чагарі, які шматували йому тіло, і так він доповз, закривавлений і майже непритомний, до круглої споруди, яка колись мала колір вогню, а тепер попелу, увінчаної витесаним з каменю тигром чи то конем. Ця округла будівля була колись храмом, який спочатку зруйнувала стародавня пожежа, а потім проковтнули й осквернили болотні хащі, храмом, чий бог уже давно не приймав почесті від людей. Чужинець випростав тіло й улігся під руїнами стародавніх мурів. Його розбудило високе сонце. Він з подивом виявив, що його рани зарубцювалися; заплющив свої бляклі очі й знову заснув, не від слабкості тіла, а зусиллям волі. Він знав, що цей храм був тим місцем, де він зможе здійснити свій невідворотний задум; знав, що незліченні дерева не змогли задушити, далі, вниз по річці, руїни ще одного храму, який теж годився для його мети і чиї боги також були спалені й мертві; знав, що зараз найперший його обов'язок — сон. Десь опівночі його розбудив невтішний зойк якогось птаха. Сліди босих ніг, кілька смокв і глек з водою дали йому знати, що місцеві жителі з пошаною спостерігали, як він спить, сподіваючись на його захист чи остерігаючись його чаклунства. Він також похолов од страху, знайшов у напіврозваленому мурі нішу, схожу на поховальну камеру, вклався там і накрився невідомим йому листям.

Мета, яка привела його сюди, хоч і була надприродною, проте не неможливою. Він хотів створити уві