Хорхе Луїс Борхес - Вигадані історії

вільно користуватись іспанською мовою сімнадцятого сторіччя), але відкинув його як занадто легкий. Радше як неможливий! — певно, скаже мені читач. Не заперечую, але ж сам задум був на самому початку неможливим, і з усіх неможливих методів, якими можна було б привести його до успішного завершення, цей був найменш цікавим. Бути у двадцятому сторіччі популярним романістом сторіччя сімнадцятого здалося йому самоприниженням. Бути, хай там у який спосіб, Сервантесом і прийти до «Дон Кіхота» здалося йому не таким важким завданням, а отже, й не таким цікавим, аніж і далі залишатися П'єром Менаром і прийти до «Дон Кіхота» через життєвий досвід П'єра Менара. (Ця переконаність, хотів би я зауважити мимохідь, спонукала його пропустити автобіографічну передмову до другої частини «Дон Кіхота». Включити до свого твору цю передмову означало б створити ще одного персонажа — Сервантеса,— але також означало б поставити «Дон Кіхота» в залежність від цього персонажа, а не від Менара. Цей останній, природно, відмовився від такого легкого шляху). «Моє завдання сутнісно не таке важке,— читаю я в іншому місці його листа.— Мені потрібне лише безсмертя для того, щоб виконати його». Чи мушу я признатися вам, що часто уявляю собі, ніби він досяг успіху і я читаю «Дон Кіхота», всього «Дон Кіхота» — з таким відчуттям, що його написав Менар? В одну з минулих ночей, гортаючи розділ двадцять шостий — який Менар навіть не починав писати,— я впізнав стиль нашого друга, і мені немовби вчувся його голос у такій незвичайній фразі: «Річкові німфи, засмучена і волога Ехо[88]». Це надзвичайно переконливе поєднання двох означень, одне з яких указує на духовний стан, а друге — на фізичний, примусило мене пригадати рядок з Шекспіра, який ми обговорювали одного вечора:

Where a malignant and turhaned Turk... [89]

Але чому саме «Дон Кіхот»? — запитає наш читач. Для іспанця таке віддання переваги не здавалося б чимось непоясненним, але, безперечно, воно таким здається для символіста з французького міста Нім, який особливо захоплювався творчістю Едґара По[90], що породив Бодлера[91], що породив Маларме[92], що породив Валері, що породив Едмона Теста[93]. У листі, якого я цитував вище, дається відповідь на це запитання. «Дон-Кіхот»,— пояснює Менар,— глибоко цікавить мене, але не здається мені — як би це висловити? — неминучим. Я не можу уявити собі світ ані без вигуку Едґара По:

«Ah, bear in mind this garden was enchanted!» [94] —

ані без «Bateau ivre»[95] або «Ancient mariner»[96], але знаю, що я спроможний уявити собі його без «Дон Кіхота». (Я говорю, природно, про свою особисту спроможність, а не про історичний резонанс цих творів). «Дон Кіхот» — книжка випадкова, «Дон Кіхот» не є необхідним. Я можу наперед обміркувати його написання, можу написати його, не ризикуючи впасти в тавтологію. Я читав його у свої дванадцять або тринадцять років і прочитав його, мабуть, весь цілком. Згодом я уважно перечитував деякі розділи, ті, про які не говоритиму тепер. У такий самий спосіб я прочитав інтермедії, п'єси «Галатея», «Напучувальні новели», «Мандри Персілеса та Сигізмунди»[97] з їхніми, безперечно, тяжкими поневіряннями та «Подорож на Парнас»[98]... Мій загальний спогад про «Дон Кіхота», спрощений забуттям і байдужістю, можна цілком порівняти з туманним попереднім уявленням про ще не написану книжку. Визнавши можливість створення такого попереднього образу (існування якого в моїй уяві не заперечуватиме жодна тверезо мисляча людина), не можна не погодитися з тим, що моє завдання набагато важче, аніж завдання Сервантеса. Мій не надто вимогливий попередник не ухилявся від допомоги випадку: він створював свій безсмертний роман дещо а lа diable[99], пливучи за течією мови та власної фантазії. Я ж узяв на себе таємничий обов'язок буквально повторити його стихійно написаний твір. Свою гру на самоті з самим собою я мушу підпорядкувати двом протилежним правилам. Перше дозволяє мені пробувати всі варіанти формального або психологічного типу; друге вимагає, щоб я приносив їх у жертву на догоду «оригінальному текстові» й обґрунтовував їхнє знищення неспростовними аргументами... До цих штучних перешкод треба додати ще одну, з ними споріднену. Створити «Дон Кіхота» на початку сімнадцятого сторіччя було справою розумною, необхідною, а може, навіть фатально неминучою; але створити його на початку сторіччя двадцятого майже неможливо. Адже недарма збігли ці триста років, наповнені надзвичайно складними подіями. Серед них — аби згадати бодай про одну — було й створення «Дон Кіхота».

Та незважаючи на ці три перешкоди, фрагментарний «Дон Кіхот» Менара — твір набагато витонченіший, аніж твір Сервантеса. В останньому досить прямолінійно протиставляються лицарські фантазії вбогій провінційній реальності його країни; Менар обирає собі за «реальність» країну Кармен, якою вона була у вік Лепанто[100] та Лопе[101]. Скільки іспанської екзотики підказав би такий вибір Морисові Баресу[102] або докторові Родріґесу Лареті[103]! Менар, з притаманною йому природністю, цього уникає. У його творі немає ані циганщини, ані конкістадорів, ані містиків, ані Філіпа Другого[104], ані аутодафе. Він забороняє собі звертатися до місцевого колориту й захоплюватися ним. Таке уникнення наділяє новим смислом історичний роман і ухвалює безапеляційний вирок «Саламбо»[105].

Не менше вражають і окремі розділи. Наприклад, звернімо увагу на тридцять восьмий розділ першої частини, «де йдеться про дивну промову, яку виголосив Дон Кіхот про військову службу та схильність до наук». Відомо, що Дон Кіхот (як і Кеведо в аналогічному й пізнішому уривку з «Години для всіх») ухвалює рішення на користь військової служби, осудивши потяг до вченості. Сервантес був старим військовим, а тому його вирок цілком зрозумілий. Але щоб Дон Кіхот у П'єра Менара — сучасника «La trahison des clercs»[106] і Бертрана Расела — знову вдавався до цих туманних софістичних розбалакувань! Пані Башельє побачила в них гідне захвату й природне підпорядкування автора психології свого героя; інші (не вельми проникливі) просто копію відповідних рядків з «Дон Кіхота»; баронеса де Бакур — вплив Ніцше[107]. Я навряд чи наважуся додати до цієї третьої інтерпретації (яку вважаю неспростовною) четверту, що відповідала б майже