Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

— Scheiβegal![11] — відповів прусський філер. — Ти тут залишишся!

— Але ж і ти згориш до бісової матері! — сказав Вістович.

Чоловіки одночасно підвелися з підлоги і стали один навпроти одного. Поліцейський і далі тримав Вістовича під прицілом і, здавалося, стримувався з останніх сил, щоб не вколошкати його останнім, четвертим, пострілом, який вже безперечно буде точним. Між тим в кімнаті ставало гаряче.

— Треба гасити полум'я, — процідив комісар.

Вістовичу подумалось, що коли він залишиться живий, то, крім щотижневої плати за помешкання, йому доведеться ще й відшкодовувати збитки, завдані вогнем.

Поліцейський тривожно покосився спершу на полум'я, що вже лизало шовковий обрус на столі, а потім на свого колегу, який потроху приходив до тями. Не опускаючи зброї, він спробував пригасити вогонь власним рукавом, але це, ясна річ, не допомогло.

— Знімай плаща, — нервово наказав він Вістовичу.

Комісар підкорився, проте і йому не вдалося бодай зменшити полум'я. За якусь мить воно вже охопило пів-кімнати.

— Підводься, Гансе, — мовив філер своєму товаришу і потягнув того за комір. При цьому він нарешті опустив свого бісового револьвера.

Комісар, тим часом затуливши обличчя від їдкого диму, подався до виходу. Поліцейські не відставали ані на крок. Знадвору вони заходилися шукати діжки і відра, все, що могло знадобитися для гасіння пожежі. Втім вогонь розгорався надивовижу швидко, і вже за кілька хвилин його було видно у вікні. Невдовзі прибігли мешканці сусідніх будинків, а за годину, коли в сумі десятьом чоловікам нарешті вдалося приборкати полум'я, прибула пожежна команда.

Вістович бачив, як увесь цей час поліцейські пильно стежили за ним, готові будь-якої миті пристрелити, щойно комісару заманеться зникнути, скориставшись ситуацією. Проте такого наміру львів'янин не мав. По-перше, він добре знав, що ці двоє більше не схиблять, а по-друге, в кімнаті, де зчинилась пожежа, були його сякі-такі речі, тож, попри все, в нього жевріла надія, що вони вціліють. Надія, щоправда, виявилась марною.

— Не турбуйтеся, пане Вістовичу, ми не залишимо вас без даху над головою, — іронічно зазначив найговіркіший філер. — Ходімо звідси. Нехай будинком займаються ваші сусіди і пожежники. Тим більше що невдовзі сюди навідається господар. Не думаю, що вам хотілося б потрапити зараз йому на очі.

Вони подалися вздовж темної вулиці, де за сотню-півтори кроків на них чекала поліційна дорожка. Вістович таки не помилявся — вони вирушили на Schieβstange.

У сирій одиночній камері йому довелося перечекати до ранку. Про сон годі було й думати. Закутавшись у свій плащ і накинувши на плечі брудного тюремного коца, комісар прислухався до мишачих голосів десь у невидимому кутку і не зводив очей з маленького заґратованого віконця під стелею. Врешті, там почало сіріти, а потім досередини проникли скупі промені вранішнього зимового сонця. В голові крутилося безліч думок, але переважали дві з них. Вістович намагався вгадати, які звинувачення зможуть закинути йому слідчі таємної прусської поліції і як повідомити про свою халепу хоч кого-небудь у Львові, кому не зовсім начхати на його долю.

Близько десятої у дверях його камери важко повернувся ключ і скреготнули засуви. На порозі постали двоє тюремних наглядачів. Один з них коротко наказав комісарові вийти. Після цього вони рушили довгим, ледь освітленим коридором до важких залізних дверей у кінці. За ними був ще один коридор, але світла в ньому виявилось більше. Тут конвоїри провели Вістовича у невелику кімнату без вікон, яка освітлювалась тільки тьмяним світлом електричної лампи над столом.

— Setze![12] — наказали йому.

Комісар сів і сперся ліктями на стіл. Від безсонної ночі голова була важкою і гарячою, мов армійський казан. Він дістав з кишені портсигар і, витягнувши звідти цигарку, глянув запитально на своїх церберів. Ті, на щастя, були не проти, щоб він закурив, а один з них навіть простягнув йому сірники. Від цигарки трохи полегшало.

За кілька хвилин двері прочинились і до кімнати зайшло двоє вчорашніх філерів, які його заарештували. Той, що був на ім'я Ганс, мав добрячий слід на обличчі. Обидва також курили, і кімната невдовзі наповнилась тютюновим димом.

— Wie geht es ihnen, Herr Vistovych?[13] — з брехливою турботою поцікавився не-Ганс.

— Danke, alles ist wunderbar,[14] — скрививши посмішку, відповів комісар.

— А от мій друг Ганс почувається препаскудно, — мовив поліцейський. — Вчора йому дісталось.

— Нехай прийме мої співчуття, — сказав Вістович.

— Хочу зазначити, що Ганс чемпіон з боксу серед тутешніх поліцейських, — продовжив той.

— Невже у вашій поліції самі старі хвойди?.. — не втримався від жарту комісар і відразу ж пожалкував.

Ображений боксер підскочив до нього і щосили зацідив своєму кривднику в зуби. Вістович спочатку звалився на стіл, а потім повільно сповз на підлогу.

— Падлюка... — прохрипів комісар, а потім на очі йому навис туман, і свідомість залишила його, як ображена коханка.

Коли вона повернулась, комісар лежав на тому ж місці, але під голову хтось поклав йому складену прямокутником ковдру. Над ним стовбичила чиясь постать з великою склянкою в руці. Склянка була порожньою. Очевидно, вміст її щойно виплеснули Вістовичу в обличчя. На чолі, щоках і шиї комісар відчував приємну вологу.

— Ви б швидше прийшли до тями, якби це була не звичайна вода, а добра львівська горілка, еге ж, пане Вістовичу? — пожартувала постать, і голос видався комісарові знайомим. — Давайте вашу руку, я допоможу підвестись.

Скориставшись допомогою, комісар звівся на ноги і кілька секунд намагався втримати рівновагу. Врешті, вирівнявшись, він з подивом побачив перед собою Штальмана, шеф-інспектора поліції Відня, з яким попрощався вчора ввечері.

— Кепсько з вами повелися, комісаре, — зазначив той, ставлячи склянку на стіл. — Ви тільки поганого не подумайте, загалом, Пруссія — чудовий край... І люди тут непогані. Хоч клімат сраний. Я, знаєте, полюбляю південніші місця.

Вістович пропустив його теревені повз вуха і важко сів на стілець.

— Відвідати мене вирішили? — буркнув він.

— Назвемо це так... Мені розповіли, що ви зчинили пожежу в помешканні, яке винаймали.

— Зовсім не я.

— Справді? А хто це підтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?

Комісар промовчав.

— А ще, скажу по секрету, вас підозрюють в тому, що ви російський шпиг.

Вістович стрепенувся.

— Я? Шпиг?

— Так, вам не почулося.

— Звідки така дурня?

— Ви