Лорен Грофф - Долі та фурії

після занять із математики, в коридорі під своїми дверима знайшов Чоллі, обм’яклого й смердючого.

— Гвенні, — ледве вимовив Чоллі, застогнав і зігнувся навпіл.

Лотто затяг його до кімнати. Далі він почув якусь заплутану розповідь. У Гвенні було передозування. Вона не могла померти, ця небезпечна Гвенні, переповнена життям. Але вона померла. Чоллі її знайшов. Він утік. Йому нікуди було йти, тільки до Лотто. Бежевий лінолеум перетворився на океан, який бився й бився об гомілки Лотто. Він сів. Як швидко все змінюється. Ще дві хвилини тому він був дитиною, думав про свою ігрову систему Nintendo, асимптоти й синуси. А нині він став сильним і дорослим. Пізніше, коли хлопці заспокоїлись і пішли по піцу до маленького містечка, Лотто сказав Чоллі те, що хотів сказати Гвенні після нічної пожежі:

— Я піклуватимуся про тебе.

Він відчував себе хоробрим. Лотто дозволив Чоллі спати у своєму ліжку до кінця навчального року, а сам ночував на підлозі. [До кінця навчання Лотто в середній школі та впродовж років у коледжі Чоллі братиме гроші, які Лотто радо даватиме йому, йтиме у світ, потім вертатиметься. Він просиджував усі уроки підряд; оцінок не отримував, але знань набрався більш ніж достатньо. І якщо на Лотто ніхто не доніс, то це тому, що люди любили Лотто, а не тому, що вони хоч трохи переживали за Чоллі, бо він був такою людиною, яку міг витримати лише Лотто.]

Лотто побачив, яким ненадійним був світ. Людина могла випасти з нього на раз–два. І якщо можна померти в будь-який момент, то треба жити на повну!

Так почалася епоха жінок. Поїздки до міста, спітнілі наскрізь у нічних клубах сорочки поло, доріжки коксу на столиках для кави в стилі модерн, батьки за містом. Усе нормально, чувак, не дрейф, господині по барабану. Утрьох із двома дівчатами в чиїйсь ванні.

— Можливо, ти зможеш приїхати додому цього літа, — повідомила Антуанетта.

— О, тепер я вам знадобився, — зауважив Лотто із сарказмом, відмовляючись.

Дочка директора школи на полі для лакросу. Поцілунки взасос. Знову штат Мен. Сорокаоднорічна кузина в обшарпаному мотелі, сусідська дівчина у гамаку, туристка, яка припливла вночі до вітрильника. У Семюела очі на лоба лізли від заздрощів. Автомобіль Volvo–універсал, придбаний за щедрі гроші на утримання Лотто. До вересня підріс майже на вісім сантиметрів — усього метр дев’яносто вісім. Отелло в однойменній виставі й сімнадцятирічна Дездемона з міста, виголена там, унизу, як дошкільня, виявив Лотто. Весна, літо в штаті Мен; осінь, регата на річці Чарльз, вісімка школи зайняла одне з призових місць. День подяки вдома у Семюела, в Нью-Йорку. Різдво. Саллі повезла його та Рейчел до Монреаля.

— А мама не поїде? — спитав Лотто, намагаючись приховати образу.

Саллі почервоніла.

— Вона соромиться того, як виглядає, — відповіла Саллі м’яко. — Вона стала товста, як пончик. Вона зовсім не виходить з дому.

Швидкий вступ до коледжу Вассар, єдиного коледжу, куди він самовпевнено подав документи. Чудова вечірка в цьому коледжі; така вечірка, щоб уже покінчити з усіма вечірками, хочеться комусь чи ні. Святкування з п’ятнадцятирічною сестрою Семюела на вихідних, у ванній. Ніколи, нізащо не кажи Семюелу. Сліпуче сяйво. Який же я ідіот! Який сюрприз! Семюел також вступив до коледжу Вассар, його документи прийняли скрізь, та він скоріше помер би, ніж пропустив радість Лотто. На випускному були тільки худорлява Саллі з чотирирічною Рейчел, яка не злазила з його рук. Мами не було. Щоб якось притлумити печаль, Лотто уявляв свою матір тією русалкою, якою вона колись була, а не тією ожирілою жінкою, яка її проковтнула. Знов у штаті Мен, сорокатрирічна кузина Семюела у Швейцарії, овва. Сестра Семюела в помаранчевому бікіні з патлатим бой-френдом позаду, слава Богу. Одна дівчина на все літо, балерина з язиком, як у змії: що вона виробляла своїми ногами! Гра в крокет. Феєрверки. Пивна вечірка на пляжі. Вітрильна регата.

Був останній тиждень літа. Батьки Семюела просльозилися, відв’язуючи нове цуценя лабрадора від столу.

— Наші хлопчики, — зітхнула мати, коли вони сиділи в ресторані за омарами. — Вони дорослішають.

«Хлопчики», які вважали себе дорослими — лишень уявити! — ось уже чотири роки, жаліючи її, зберігали серйозні вирази обличчя.

Із задушливого кампуса підготовчої школи для хлопчиків до країни чудес коледжу. Загальні душові: мильні груди. Їдальня: дівчата, що облизують м’яке морозиво. За два місяці навчання Лотто вже заслужив прізвисько «племінний бугай». «Бугаяка». Він ніби й притримувався рамок, та все ж у кожній жінці він бачив щось вражаюче, приголомшливе. Мочки вух, як персики. Ніжний золотистий пушок бакенбардів. Цього було досить, щоб затьмарити менш пікантну решту. Лотто уявляв себе грішником, який продав свою душу сексу. Він помре, як древній сатир — повна хата гладких німф, які пустуючи зведуть його в могилу. А раптом його найбільший дар той, який він використовував у ліжку? [Дзуськи! У високих чоловіків такі довгі кінцівки, що їхнім серцям доводиться додатково надриватися, щоб ганяти кров ще й у більш гріховні місця. Він зачаровував інших своїм умінням примусити їх повірити, що він кращий, ніж насправді.]

Його сусіди по кімнаті очам своїм не вірили, спостерігаючи такий парад дівчат. Марні спроби збагнути закономірність вибору: описи «об’єктів» аналізувалися й акуратно підшивалися. Місцева мешканка з формами, що випирали із її «варених» джинсів; нейробіолог, не менше, лідерка, товсті окуляри, спеціалізація: наїзниця. Співмешканці дивилися, як вони проходять крізь загальне помешкання, а коли Лотто й дівчина щезали в його кімнаті, вони діставали свій класифікатор-систематизатор.

Австралопітек: патлата австралійка, пізніше — відома джазова скрипалька.

Мегера пронизлива: незрозумілої статі панк, підібраний Лотто десь у середмісті.

Сирена копитна: відмінниця, обличчя з оксамитовою шкірою зверху на ста тридцяти кілограмах тіла.

Дівчата ні про що не здогадувалися. А його співмешканці не вважали себе жорстокими. Та коли за два місяці вони показали свій класифікатор Лотто, він розлютився не на жарт. Він кричав, обзивав їх жінконенависниками. Вони знизували плечима. Жінки, які дозволяють собою користуватися, заслуговують на таке презирство. Лотто чинив так, як чинять усі чоловіки. Не вони придумали ці правила.

Лотто ніколи не приводив додому чоловіків. Вони не були занесені до жодного класифікатора. Вони лишалися невидимими, ці примари жаги в його ліжку, їх тут не чекали.

Це була остання вечірня вистава коледжу Лотто. «Гамлет». Театрали, які прийшли після дзвінка, були наскрізь мокрі; хмари, що весь день нависали над долиною, таки прорвались. Офелія грала оголеною, її величезні груди, пронизані синіми жилками, нагадували блакитний сир Стілтон. Гамлет — це Лотто, і навпаки. На кожній виставі він зривав овації.

У темряві лаштунків він хруснув шиєю, набрав у груди повітря. Хтось схлипував, хтось курив. Шурхотіння в сутінках. Шепіт. Так, я отримав роботу в банківській сфері… Вона стояла на балконі, смішно передражнюючи його гикавку й одночасно дружньо вітаючи його. В добру годину. Ні пуху ні пера!

Шум стих. Завіса піднялася. Вартовий погупотів на сцену.

— Стій! Хто там?

Усередині Лотто клацнув перемикач, і його життя відійшло на задній план. Полегшення.

Оболонка Лотто спостерігала за лаштунками, як він, Гамлет, рушив далі.

Він знову отямився, коли його двійник, мокрий від поту, вклонявся, а шум у залі переріс в оглушливі овації. Професор Маргатройд у першому ряду, затиснутий між своєю коханкою й коханцем своєї коханки, вигукував своїм вікторіанським голосом