Урсула К. Ле Гуїн - На інших вітрах

поговорити. Але до цього часу Олдер уже не в змозі був розмовляти. Перебуваючи між сном і неспанням, між залитою сонцем кімнатою і оповитий сутінковим світлом пагорбу, чуючи одночасно голос Майстра Заклинателя і голоси, що кликали його через стіну, Олдер абсолютно втратив здатність думати, він навіть пальцем поворухнути не міг тут, в світі живих. Але в тому сутінковому світі, де звучали голоси мертвих, йому, здавалося, рухатися було набагато легше і легше зробити кілька кроків вниз, до стіни, де протягнуті до нього руки нарешті схоплять його, заволодіють ним, утримають його в тій країні назавжди… «Якщо я буду одним з них, — думав він, — вони, напевно, залишать мене в спокої?»

Потім, згадував Олдер, та залита сонцем кімната теж кудись зникла, і він дійсно виявився на пагорбі, вкритому сірою мертвою травою. Однак на цей раз поруч з ним стояв Майстер Заклинатель — великий, широкоплечий і дуже смаглявий, з величезним тисовим посохом. У сутінковому світлі його посох слабо мерехтів.

Мертві, що юрмилися біля стіни, перестали кликати Олдера і зникли. З темряви долинало шарудіння кроків і здавлені ридання — це мерці йшли геть.

Майстер Заклинатель підійшов до стіни і поклав на неї руки долонями вниз.

Було видно, що камені в стіні в декількох місцях розхиталися, а деякі навіть випали і лежали на сухій траві. Олдер відчував, що повинен підняти ці камені і вставити на місце, але чомусь так і не зробив цього.

Заклинатель повернувся до нього і запитав:

— Хто привів тебе сюди?

— Моя дружина, Мевре.

— Поклич її.

Олдер від подиву занімів. Коли ж він нарешті відкрив рот, то промовив не справжнє ім'я своєї дружини, а її звичайне ім'я, те, яким він називав її за життя. Він голосно покликав її: «Лілі!» — але тут звук цього імені анітрохи не нагадував йому білу прекрасну лілію, і це ім'я камінцем впало в сірий пил.

Навколо була тиша. В чорних небесах світили маленькі і нерухомі зірки. Олдер ніколи раніше не дивився на тамтешнє небо, а тепер раптом подивився. І не впізнав зірок!

— Мевре!.. — вимовив Заклинатель глибоким, густим голосом і додав ще кілька слів на мові Творення.

Олдер задихнувся; йому здалося, що з нього випустили все повітря; він ледве тримався на ногах. Але на довгому пологому схилі, що минає вниз в густу темряву, ніщо навіть не ворухнулося.

Однак через деякий час там з'явилося якесь світла пляма і стало повільно підніматися вгору по схилу, наближаючись до них. Олдер весь затремтів від страху і бажання скоріше побачити дружину і прошепотів:

— О, моя дорога! Любов моя!

Але це виявилася зовсім не Лілі. Істота, яка наблизилася до них, була досить маленькою і з вигляду нагадувала дитину років дванадцяти, але визначити, хлопчик це чи дівчинка, було неможливо. «Дитина» не звернула на них з Заклинателем ніякої уваги і навіть не думала заглядати за стіну. Вона влаштувався під стіною, і коли Олдер підійшов ближче, то побачив, що «дитина» розхитує камінц і витягує їх з стіни один за іншим.

Заклинатель щось весь час бурмотів на мові Творення, але невідоме створіння лише один раз байдуже подивилося на нього і продовжувало досить спритно виколупувати камінці зі стіни своїми тонкими пальцями, які на вигляд здавалися абсолютно безсилими.

Це було так жахливо, що у Олдера запаморочилося в голові. Найбільше йому хотілося відвернутися і піти геть. І потім він не зміг пригадати нічого, крім того, що прокинувся в залитій сонцем кімнаті, в зручному ліжку, але охоплений болючою слабкістю і страшним холодом.

Поки він був хворий, за ним доглядала якась мила усміхнена жінка і смаглявий чоловік похилого віку щільної статури, якого привів Майстер Воріт. Олдер спершу прийняв його за звичайного чаклуна-цілителя і, лише побачивши в його руках чарівний посох з оливи, зрозумів, що це, мабуть, знаменитий Майстер Травник зі Школи.

Вже сама його присутність приносила Олдеру заспокоєння, а іноді він навіть був здатний подарувати йому нормальний сон. Травник зварив якийсь особливий чай і велів Олдєру випити; потім підпалив якусь траву, і та повільно тліла, поширюючи запах лісової землі, якщо, скажімо, накопати її де-небудь біля коріння сосни. Потім Травник сів поруч з хворим і тихо заспівав якусь довгу монотонну пісню.

— Але ж я не повинен спати! — запротестував був Олдер, відчуваючи, як сон накриває його, ніби величезна темна хвиля. Цілитель взяв своєї теплою рукою пальці Олдера, і той відчув, як в душу його входить спокій. Він непомітно зісковзнув в сон, не відчуваючи ні найменшого страху. Поки цілитель тримав його руку в своїй або торкався його плеча, він немов утримував Олдера в цьому світі, далеко від темного пагорба і страшної кам'яної стіни.

Прокинувшись, Олдер трохи поїв, і незабаром знову прийшов Майстер Травник і подав йому чашку з теплуватим і позбавленим смаку чаєм. Потім став палити трави, пахнучі землею, співати свою колискову, взяв Олдера за руку; і той знову міг спокійно заснути.

У Школі у Майстра Травника теж було чимало обов'язків, так що він міг приходити до Олдера лише на кілька годин, вночі, проте всього за три ночі Олдер настільки отямився і відпочив, що до нього повернувся апетит і він навіть зміг гуляти потроху в денний час. Думки його прояснилися, і він цілком розумно і послідовно відповідав на питання інших людей. На четвертий ранок відразу троє Майстрів — Травник, Сторож і Заклинатель — увійшли в його кімнату.

Заклинателеві Олдер вклонився зі страхом в серці, майже з недовірою. Майстер Травник теж був великим магом, але його мистецтво було земним і не так вже сильно відрізнялося від майстерності самого Олдера, та й розуміли вони одне одного набагато краще. Крім того, від рук Травника виходила велика доброта. А Майстер Заклинатель мав справу не з істотами з плоті і крові, а з душами, думками і волею як живих, так і мертвих людей, з якимись незрозумілими духами. І все його мистецтво здавалося Олдеру таємничим і небезпечним, повним ризику і прихованої загрози. Та й тоді, на межі світів, біля стіни він стояв поруч з Олдером не у плоті. І найбільше нагадував тінь. Варто було йому підійти ближче, як до Олдера повернулося болісне відчуття постійного страху перед темною країною мертвих.

Спершу всі троє магів мовчали. Якщо у них і було щось спільне, то це неймовірна здатність довго мовчати.

Довелося Олдеру заговорити першим, бо йому хотілося відкрити Великим Мудрецям те, що так