Чарльз Мартін - Гора між нами

— У жодному разі. Яку пораду дасте жінці, що за сорок вісім годин має стати до вівтаря?

— Коли я прокидаюся вранці, вона тримає мене за руку. Я варю каву, а вона сідає поруч — так, щоб її коліна торкалися моїх. — Ґроверу подобалося розповідати, і ми просто йому не заважали. Хоча вибору в нас і не було. — Я не чекаю, що ви мене зрозумієте. Може, колись пізніше. Я вже давно одружений і багато чого пережив, але можу точно сказати: кохати когось із часом стає тільки цікавіше. Може, ви думаєте, що такому стариганові, як я, байдуже, коли вона заходить до спальні в нічній сорочці? Я вам скажу, не байдуже. І їй не однаково, — розсміявся він. — Так, може, вона вже не така завзята, як у двадцять років, може, десь під руками провисла шкіра, може, задок вже не такий пружний, може, з’явились якісь зморшки й мішки під очима, а трусики вже не такі крихітні, як були колись, — але і я вже не той красунчик з наших весільних фотографій. Я став сивим, зморщеним, повільним та засмаглим віддзеркаленням того хлопчини. Може, я кажу вичовганими фразами, але я пошлюбився з жінкою, яка мені підходить. Ми з нею — пазл із двох шматочків.

— А що найкраще у подружньому житті? — спитала Ешлі.

— Найкраще… Коли вона сміється — я усміхаюся. Коли вона плаче — з моїх очей течуть сльози. Я ніколи б цього не зміняв ні на що.

Літак перемахнув через якусь гору, і внизу простяглася долина. Ґровер тицьнув пальцем у екран GPS, а потім кудись за вікно.

— Отам ми провели медовий місяць. Гуляли в горах. Ґейл любить природу, і ми щороку сюди приїжджаємо. Щоправда, тепер вже їздимо у кемпері[16], спимо під ковдрами з підігрівом, маємо електричну кавоварку — загалом, кидаємо виклик природі. — Він умостився зручніше. — Ви питали поради? Скажу вам те саме, що радив своїм дівчаткам перед весіллям. Виходьте за чоловіка, який буде йти життям поруч із вами наступні п’ятдесят чи шістдесят років. Буде відчиняти перед вами двері, готувати каву, мастити кремом п’яти — загалом, ставитиме вас на п’єдестал, де вам і місце. Подумайте, чи одружується він з вами лише через чудове личко та довгі коси? Чи кохатиме він вас через п’ятдесят років будь-якою?

Запала тиша, і я вирішив трохи розрядити атмосферу:

— Ґровере, ви змарнували талант!

— Це ж який? — Він не відривав погляду від якихось приладів.

— Та вам треба власне телешоу вести! Сідаєте на диван, викликаєте когось із зали та балакаєте з ним. Був би просто фурор.

Ґровер знов розсміявся.

— Ось ви двоє прийшли до мене в ангар, побачили жовто-блакитний літак і старого з пошарпаними руками та крихітним злим псом. Ви квапитеся в Денвер, щоб хутчіше повернутися до свого заклопотаного життя серед е-мейлів та повідомлень. А я бачу капсулу, що дозволяє злетіти над своїми проблемами та подивитися на них із зовсім інакшого пункту. Звідси ж краще видно, еге ж? — Він махнув рукою у напрямку чудового краєвиду під нами. — Ви всі дивитеся на життя крізь забруднені, подряпані, спітнілі, а іноді навіть розбиті окуляри. А тут, — він постукав по ручці штурвала, — тут ви маєте змогу на хвильку зняти свої окуляри та подивитись на життя власними очима.

— Саме тому ви любите літати? — тихо спитала Ешлі.

— Ми з Ґейл інколи сідаємо в літак та дві-три години просто літаємо. Мовчки. Тут нічого казати — слова й не потрібні. Не треба сповнювати повітря зайвими хвилями. Вона просто сидить там, де сидите ви, і тримає руку в мене на плечі. А коли ми повертаємося на землю, усе наче стає на свої місця.

Протягом кількох хвилин ми всі мовчали.

Ґровер знов закашлявся. Потім захрипів — низько та моторошно — і схопився руками за груди. Голова його вдарилась у скло збоку, спина вигнулася, рука почала рвати сорочку. Ще за мить він низько зігнувся над штурвалом та різко смикнув його праворуч. Літак важко нахилився і помчав до землі.

Гора перед нами наче піднялася назустріч. Відчуття було таке, ніби ми падаємо з величезного столу. За мить до удару об землю Ґровер потягнув штурвал на себе, і літак почав вирівнюватися. Швидкість суттєво впала, почулось, як гілки дерев дряпають дно літака — і Ґровер, немов робив це кожного дня, «поклав» літак на схил. Першим торкнувся хвіст, потім ліве крило — воно об щось зачепилося та відламалося. Праве крило сильно переважило літак, ставши своєрідним якорем. Десь саме тієї миті Ґровер вимкнув двигун. Останнє, що я пам’ятаю, — літак починає перевертатись, і хвіст відламується. Потім гучний хрускіт, крик Ешлі, гавкіт собаки (його, мабуть, викинуло в повітря), відчуття снігу на обличчі, тріск деревини — й удар. На приладі GPS мерехтить зелена лампочка — і далі темрява.

Розділ четвертий

Після зустрічі з Ешлі — а вона дуже нагадує тебе — я думав про той день, коли ми познайомилися.

Уроки закінчились, і я стояв на треку. Вже розігрітий — ох, зараз би мені так зігрітися. Ми бігали чверть кілометра, а тут бачу — через поле йде команда бігунів кросу[17]. Власне, команда йшла однією юрбою, а кількома сотнями метрів за ними йшла дівчина. Ти.

Таке враження, ніби ти навіть не торкалася ногами трави. Твоє тіло було просто симфонією рук і ніг, якою керував якийсь невидимий лялькар. Я бачив тебе раніше — ти бігала крос уже другий рік. Ходили чутки, що ти просто неймовірно бігаєш великі дистанції. Ти мала коротке волосся — як у Джулії Ендрюс у «Звуках музики»[18]. Ти підійшла ближче та легко перестрибнула лавку, а потім і високу огорожу, біля якої я стояв. Я чув твоє дихання — глибоке, ритмічне, цілеспрямоване. Десь у той момент, коли перестрибувала через паркан, ти кинула на мене погляд своїх смарагдових очей. Від твоїх рук та пальців мене загнало в піт. Я пробубонів щось на кшталт «отакої», перечепився через бар’єр і впав. Це на мить відвернуло твою увагу — чи, може, ти дозволила їй відвернутися, — і куточок твоїх губ осміхнувся мені, а очі спалахнули. Уже наступної миті твої ноги торкнулися землі, з очей зникло світло, і ти побігла.

Я дивився тобі у спину.