Вікторія Амеліна - Дім для Дома

пательні — на всю сім’ю, зачинить двері на кухню — нібито, щоби запах їжі не йшов до кімнат, — і говоритиме. Цією своєю говіркою рідною, мішаною з цитатами із радянських фільмів про льотчиків і термінами з підручника аеродинаміки.

Говоритиме сам до себе. Але, ймовірно, й до мене теж. Бо казатиме іноді: Ne m’oubliez pas Перші м’ясні обіди в домі на Лепкого виявились обманом. Ціликам не вистачає на нормальну їжу навіть для себе. Тож я мушу звикати до перлової каші, до гречки та макаронів. Кістки тварин спершу йдуть у бульйон для ріденького супу, лише після того — мені. Не хотів полювати — то й маю.

—Ти ж нічогісінько не розумієш, Доме. Дурашка ти...

Я вдаватиму, що не слухаю, покладу морду на лапи. Уявлятиму, як із землі виймають давні сліди — метал, нафту, вугілля — але залишаються цілики й пахнуть із глибини. Я не слухаю, навіть заплющу очі. Байдужість — ввічливість псів. 

Ne m’oubliez pas

 Перші м’ясні обіди в домі на Лепкого виявились обманом. Ціликам не вистачає на нормальну їжу навіть для себе. Тож я мушу звикати до перлової каші, до гречки та макаронів. Кістки тварин спершу йдуть у бульйон для ріденького супу, лише після того — мені. Не хотів полювати — то й маю.

Та я ж тут тимчасово, я все ще вірю, що повернуся в Новерськ. Можливо, тому це помешкання й місто підходять мені якнайкраще: я тут ніколи не звикну. Коли дістанусь назад, до будинку Господаря, зовсім не сумуватиму за цими місцями.

Письменники вигадали подорожі у часі, та, виявляється, можна просто дозволити часу йти та помахати йому рукою. Я розумію, здається: це не майбутнє очікує на Ціликів за дверима — теперішнє. Жінки б’ються не просто з міллю чи пилом — вони зупиняють час.

— Бабусю, а на якій полиці твої сукні? — хитрує Маруся.

Вона ні на мить не повірила, що до скрині нема ключа, а в скрині нема таємниці.

— Які сукні?

— Ну бальні ж! — Маруся втрачає терпіння. — Такі, як були, коли ще мушкетери... Мені мама розповідала. Ну я дуу-уже хочу приміряти. Хоч...

— Марусю, та я ж не жила в той час! — вкотре прогнозовано засмучується бабуся.

— Як не жила? — теж прогнозовано дивується дівчинка.

Справді як? Час же вимірюється суконками в шафі — накопичується й нікуди звідси не йде. Квартира на Лепкого — пастка для часу. Десь тут мали б знайтися й заїжджі мушкетери, і козаки, і засновник міста король Данило, і взагалі всі-всі без винятку мешканці й гості, що приходили після нього.

Маруся надує губки й залізає на скриню.

Мені теж хочеться просто піти. Страшно, що в цьому домі я втрачу нюх — так, як люди втратили би здоровий глузд від постійного шуму.

Найбільше пахне «Червоною Москвою» — так називалися найдорожчі радянські парфуми. Гидота. А втім, як і будь-які інші — так, і навіть французькі — парфуми.

Насправді ніяка це не «Червона Москва», звісно, — це «Улюблений букет імператриці», запах 1913-го. І не питайте, звідки я знаю. Просто знаю і все — як ви знаєте свої мови, які ніяк не можете поділити. Цей запах більшовики просто вкрали та перейменували, як цілу імперію. І ось уже майже сто років він роз’їдає носи безхатченків з цих дворів, незалежно від назви, незалежно від прапора, піднятого над містом.

А ще я чую аромат, який цим жінкам взагалі було ніде взяти. Це ті гості, що, може, й справді мали у гардеробі по кілька вечірніх суконь, залишили його цьому дому —

Та чого я жаліюся на старі добрі пахощі, коли на поличках у Ціликів знайдеться для мене й «Белая сирень», і «Восьмое марта» — ці запахи радянські інженери вигадали самі. Видно, живих парфумерів тоді вже не залишилося в Союзі. Й часом краще по колу, ніж така новизна.

Здається, Баку було першим прихистком. Після... Невідомо навіть після чого, бо ніхто так і не наважився розповісти.

Цілики знають лишень, що мати Великої Ба бігла за течією ріки. Ріка називалася Волгою і тому — це всім у колишньому Союзі відомо — впадала в Каспійське море. Але це насправді єдине, що достеменно відомо у тій історії. За течією бабка Ніна дійшла туди, де пахне морем і нафтою, й там — зупинилася. Вийшла заміж за хлопця, що теж прийшов невідомо звідки, подейкували, батько був наче козацький сотник десь на Дону. Барак, у якому вони оселилися, обійняв виноград, і виросла Ліля... Пам’ять розпорошена, наче сніг. А Цілики тут — вже зо двадцять років. Тільки ніяк не можуть повірити: дім? Чи знову — переїжджати, тікати, прилаштовуватися, мімікрувати, ростити дітей, не мати проблем, не бути проблемою, не бути... Не бути? Так, не бути. Не бути, а бігти.

А вони завели собаку. 

Pułkownik w krwi

 Старий не з шахтарів, як його друг Василь, — із селян. Так і записано було в особовій справі. Й вибір простий був: борона — штурвал, зерна — зірки. Вічна дорога — чи рабство в колгоспі без паспорта, а відповідно й права переїзду. Іван пройшов відбір і обрав штурвал.

Дід його мріяв стати заможним господарем, накопичив грошей з двоглавими пташками, викупив сусідову землю, й так добре порядкував, що орли множилися, як голуби в місті Львові. Й була б, каже полковник, іще земля, далі й далі, скільки б вистачило орлів і синів — але революція.

— Проклята революція, — додає полковник.

А на людях каже інакше — прямо такий комуніст, страшенно дратує деяких наших сусідів, Ярослава Теодоровича, художника з будинку навпроти, й діда Євгена, українського партизана з нижнього поверху. Обидва на пенсії — та ні колишніх художників, ні колишніх партизанів, думаю, не буває. Як і колишніх полковників.

Полковник, до речі, повідомляє про своє членство в КПРС усякому, хто бачить, як він забирає з поштової скриньки газету з відповідною назвою «Комуніст». Щоправда, я не впевнений, що це наша поштова скринька — на ній номер чужої квартири. Можливо, тому старий і нервує при свідках.

— Комуніст,