Вікторія Амеліна - Дім для Дома

табурет. Що ж, заборони завжди лише додають цікавості. Завдяки тим заборонам Маруся й запам’ятала увесь цей мотлох: дотепер могла описати в подробицях, помиляючись хіба в кольорі суконь напівголих жінок з тарілок «Мадонни» (хто, далекий від християнства, назвав так омріяний радянськими жінками золочений сервіз?).

— Так, наче зубами пес, — пояснює Маруся свій переляк.

Дівчинка зойкнула, розплакалася, побігла коридором, натикаючись по дорозі на стіни, зриваючи з цвяшка старий календар, влетіла до іншої кімнати, де, як завжди, сиділа у великому кріслі Велика Ба.

— Ну що ти, маленька, це ж просто шпарина для ключика, — мовила, оглядаючи скриню.

— Для ключа-а?

Дівчинка ніколи не думала, що цей дивний предмет, на якому вона розставляє ляльок, містить якісь нутрощі. Що там, під нею, можливо, заховано справжнє

Маруся й досі не впевнена: раптом там, всередині, живе хтось страшний, чи — ну раптом — заховався таємний хід до інших країн, необов’язково казкових. Можливо, проритий злочинцями-втікачами тунель — до Польщі, Австрії,

Я все це уявляю собі, так натхненно різні люди переповідали мені одну й ту саму історію: як руки з хвилювання тремтять, та Маруся наважується пересвідчитись — замкова щілина справді є. Марусин вказівний палець навіть вміщається у шпарину, та що там — певно, провалюється у неї. Який же цей ключ, мабуть, великий!

— Обережно, Марусю! Пальчик може застрягти в замку — ніколи не витягнемо!

Хтось обов’язково має дитину лякати — наполегливо, бо так просто дитину не налякаєш:

— Бабусю, а давай відчинимо скриню! — ну ось, не налякали.

Ні-ні, Марусю. Що ти вигадуєш знову? Скриня не відчиняється. Навіть дід утрутився і запевнив:

— Немає ключа!

Полковник іноді так вчасно втручається, ніби лише вдає і поганий слух, і те, що нічого не помічає, літаючи на своїх коротких радіохвилях. Усі раптом уперлися: нема ключа, й все. Бабуся казала, що десь є? Ага, щойно казала...

— Але ключ давно загубився, качко. Ще, мабуть, до того, як квартира почала належати нашій родині.

Маруся не повірила — дотепер не вірить. Якщо є замок, ключ, звісно, є теж. Він має бути десь недалеко. Ніколи ще не траплялись Марусі загадки без відгадок, питання без відповідей, замки без ключів. Просто ніколи. А Марусі тоді вже було майже шість років — серйозний вік.

Дівчинка й досі впевнена: стара скриня належить бабусі, Великій Ба, здогадується: там, всередині, зачинені прекрасні мереживні сукні, ще з тих, інших часів, коли всі

Та цього, певно, ніхто з людей не встигає: ні Ліля Цілик — Велика Ба, ні справжні власники скрині, які чомусь покинули її тут, ні ті, що жили в помешканні після них, теж чомусь скриню не викидаючи — занадто важка, так? — аж поки в кінці 70-х Цілики не отримали ордер на цю квартиру.

— Такі часи, — зітхає Велика Ба. — Були й ось, знову тяжкі...

А я думаю: знову винні людські «часи». Така дивна причина.

Та й Ціликам гріх жалітися. Цілики — щасливчики по життю.

Ось, що я знаю: в «часи» дитинства Великої Ба пройшла світом війна, Ба й досі радіє: пройшла повз неї — забрала тільки чужих батьків. Чорний птах не помітив тоді ще не великої, а дуже маленької, худенької дівчинки Лілі. Ось і вся радість. Які там мереживні сукні, які ще бали? Минула війна, й минуло все те, що за мовчанням забулося, — всевсе оминуло Ціликів. Чорний птах залишив жити хлопчика Ваню на сході Української РСР. Дівчинка Ліля, коли виросла, його ніколи потім не відпускала на чужі війни. Чи думала, що не відпускає? Військові чоловіки, знаєте, все їдуть кудись, усе летять: кажуть, на полігон, на навчання або — просто перегнати літак, кудись через півкраїни... А як ти знаєш куди? Ти ж не сука, не вчуєш запаху після повернення, не розрізниш. Де ті навчання? Чому навчають? У кого

Цілять... Полковник усе повторював — від знайомства з Лілею, кажуть, й аж дотепер:

— Прізвище «Цілик» — від слова «цілити».

Лейтенант, капітан, майор, полковник Цілик ніколи ніде не схибить — каже й сміється. А потім розповідає, так часто, що я вже втомився слухати: є й інша версія. І не знати, котрій із них вірити.

Найкращий друг ще з училища, Василь, родом з якогось шахтарського селища, все любив під’юджувати Івана: цілик — то не від слова «цілити»!

Цілик — це невеликий масив породи, той, що при розробці родовища залишився цілий. Вони там, на Донеччині, знають.

— Цілий! Повний руди, розумієш? — кричав Василь напідпитку. — Як незаймана дівка любові!

— Замовкни, Васю... Іди...

— Куди? Може, додому? А ти, Іванку, зі мною? — заходився сміхом Василь, вважав, що його містечко та Іванове село під Харковом — це поряд, сусідня вулиця.

Говорили ж майже однаковою говіркою (не при чужих, поміж собою). І все, як вип’є, жартував Вася про цілики. Мабуть, тому, що тужив за домом, а сестри все писали йому листи, і прилітали з листами шахти та терикони, й білий цвіт біля хати.

Була ще якась хитромудра класифікація тих дурних ціликів: цілики протипожежні, цілики охоронні, цілики захисні...

— Але, якщо це, звісно, можливо, краще захистити родовище чимось справді міцним — не ціликом, — знову

— Васю, а протитеревенні цілики є? Є? Бо ти оце щось мелеш таке, щось таке верзеш... Почують же.

Але на п’яного Василя ніколи нічого не діяло (та й на тверезого іноді теж). Добре, що довкола всі офіцери були такі самі п’яні, так само іноді верзли дурниці, видавали таємниці — свої та державні, про стару велику війну й про нові маленькі, й про все, що можна відмовитись бачити на землі, але — нікуди очі діти — побачиш з неба.

— А друг мій у 62-му служив у Ростовській області... У Новочеркаську... — казав хтось, думаючи, що говорить тихо.

І починалося... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Чого ш-ш-ш? Політрук теж п’яний. Чи прикидається? І правильно розстріляли, правильно...

— А мій брат був у Празі... Ш-ш-ш.

Тільки Василь з Донеччини знай твердив своє. Цілик — то крайній засіб, остання надія. Якщо вже ніяк більше родовище захистити не можна, якщо нічого більше не залишається.

— А я ж не залишився вдома, — завершує свою розповідь мій старий, хоча зовсім незрозуміло, який саме дім він має тепер на увазі. Кров пахне провиною.

Вже наступного дня полковник говоритиме знову, знову смажитиме картоплю на великій чорній