Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

наче хтось наступив на кригу в мілкій калюжі. Цього через гамір ніхто не зауважив. Повелитель сидів окремо від усіх і палив сигару. Ці засідання давно вже його не задовольняли. Потрібні були якісь реформи, зміни. Дехто з молодих пропонував влаштовувати збройні напади на книжкові склади, юні хакери мріяли вивести з ладу комп'ютерні системи видавництв. Однак це не годилось, бо могло привернути увагу людей до книжок. Якщо річ прагнуть знищити, значить, вона чогось варта.

Особливих підстав боятися не було. Чиновники, слуги темних сил, обклали видавництва такими податками, що ті ледве животіли. Писати книжки було зовсім невигідно, бо автори не отримували гонорарів і працювали сторожами та двірниками, аби не вмерти з голоду. Повелитель ще довго міг би смалити сигару, спостерігаючи, як палають у каміні Шекспір, Сковорода, Аристотель. І ніхто йому за це не дорікнув би.

Однак книжки, зачувши небезпеку, ховались тепер там, куди не могли залізти навіть довгомудики. Статут Клубу не дозволяв викрадати книжки у великій кількості з приватних помешкань, чи з крамниць, де поруч продавались парфуми. Деякі відьми, поцупивши звідти книжку, носили її з собою, щоб напахнитись.

А може. Повелителю просто набридло надто спокійне життя: вечірки, засідання Клубу, виїзні комісії. Зброя затуплювалась, вкривалась іржею. А хто буде захищати зло, коли воно ослабне від бездіяльності? А якщо хтось вийде з ним на герць?

Іноді Повелитель замикався в собі, нікого не приймав і не навідував. Лукаш на всі дзвінки відповідав: «Повелитель думає». А той у підвалі з мечем у руці бився з власним відображенням у дзеркалі. Він міг би потренуватись на комп'ютері, але потрібно бути завжди в добрій фізичній формі, не забуваючи про дух. Натомившись, він спускався потаємними сходами до басейну з чорного граніту і лежав годинами у воді, яка за тридцять секунд вбивала все живе. Він лежав у німій тиші й цілковитій темряві й думав про вічність. Надто довге життя знуджує. Повелитель прожив уже триста сімдесят чотири роки і міг порівняти те, що було колись, з тим, що тепер. Він пам'ятав свій останній бій із Лицарем Королівських окулярів, ніби той відбувся лише вчора. У ньому крім досить сумнівної перемоги він отримав рану в печінку. Десь там застряг осколок меча, і біль турбував його й досі. Із задуми Повелителя вивів крик:

– Дивіться, дивіться!

Ті, хто був біля вікон, першими зауважили дивні звуки. Це тріщало скло, але не так, якби в нього кинули каменем, а наче від шаленої спеки чи лютого холоду. Одна за одною шибки вкривалися павутинням тріщин, достоту, як у тому трамваї на Погулянці. Ніби загіпнотизовані, члени Клубу книголюбів спостерігали за тим, що відбувалося, і навіть дами трималися стійко. Зрештою, ці дами не боялись пекла і не втрачали свідомості, побачивши мишку. Вони спокійнісінько орудували скальпелем коло жаби, а вночі розкопували свіжу могилу, аби взяти в покійника шнурок від черевика, що мав неабияку магічну силу. Кожен із присутніх намагався пояснити це явище для себе, але вголос ніхто не висловився, чекаючи слова Повелителя. Усі зауважили, що Повелитель трохи зблід, але навіть не рушився з місця, доки не допалив сигари. По тому шпурнув сигару в камін, де догоряли книжки (особливо довго й нудно горіли старі книги в шкіряних палітурках). І цього разу недопалок вистрілив, так приблизно, як стартовий пістолет. Повелитель любив, щоб недопалки стріляли. Від різкого звуку три чи чотири шибки розсипались на друзки, і до кімнати увірвалось трохи свіжого повітря. Постріл означав, що пора розходитись. Сьогодні ніхто нічого не мав проти, бо після тріснутих шибок могли й стіни завалитися.

– Поганих вам снів! – вимовив ритуальну фразу Повелитель.

– А нам залишитися? – спитав барон Гадес, маючи на увазі Раду Клубу.

– Я вас викличу пізніше.

Збентежені й навіть злякані, розходились відьмаки і відьми, опирі й довгомуди, віддаючи перевагу версії землетрусу, хоча в цьому куточку світу землетрусів такої сили не було кілька тисяч років. Дехто вважав, що стався вибух на летовищі. У цьому випадку вони разюче нагадували людей, які вважають дивовижею те, що ніяк не можна пояснити раціонально. Молоді відьми зітхали:

– Який хоробрий наш Повелитель! Лишається після такого сам... «Ідіоти», – подумав про них усіх Повелитель.

7

У цей час четвірка чорних цапів злякалася запізнілого автомобіля і помчала наосліп через парк. Гортензія заверещала, сумочка розкрилася, і з неї в росяну траву випала книжка. То була книжка, за яку знавець віддав би душу чи півцарства, – книжка з іншого світу. «Енциклопедія Королівства». Єдиний примірник у Серединному світі. Гортензія навіть не здогадувалася, що вона поцупила. А стара була невисокої думки про те, що робила її дочка.

Ця дорожня пригода назавжди врятувала від рук книголюбів не тільки безцінну книжку. Біла ворона, полонянка Олівії та Гортензії, у цей самий час нарешті вирвалась на волю. Бідна пташина день у день намагалася розбити ланцюг, що приковував її за ногу. То була майже безнадійна справа. Якби трамвай не чхнув, якби до нього не зайшов перед тим хлопець, а вискочив лис; якби не з'явились дивні письмена, не потріскали шибки в Клубі книголюбів, можливо, ланцюг не розпався б. Але стверджувати, що всі ці події пов'язані між собою, ще зарано.

Ворона трохи подрімала, коли відьми вибралися з хати: обидві господині страшенно її втомили. Опівночі щось збудило її. Ворона помітила, як на кільце впала прозора крапля, і воно наче розтануло, звільнивши її від пут. Ворона закричала рідною мовою:

– Кагг!

Вона миттю опинилася на підлозі. Праве крило безпомічно звисало. До відчиненої кватирки треба було ще дістатися. А там на підбиту птаху чигали нічні розбійники – коти. Однак у такі вирішальні хвилини з'являються рятівні ідеї.

– Кага! – сказала ворона.

Перебуваючи в полоні, вона не оплакувала власної гіркої долі, а вперто шукала виходу, а для цього спостерігала за всім, що відбувалось перед її очима. Дехто думає, що в присутності тварин можна розмовляти про будь-що. Ця ворона була дуже кмітливою птахою. Вона відчинила дзьобом потрібну шафку і знайшла там пуделечко з жовтою маззю. Якби молода відьма хотіла, то вилікувала б свою полонянку. Ворона пробила пергамент, що захищав мазь від висихання. Від запаху вона ледве не знепритомніла. Потім намастила маззю ліве крило. Спочатку їй засвербіло, защипало, а тоді запекло так, аж кольнуло в серце. Через хвилину крило стало дужим і здоровим. Це була не якась там аптечна мазь, що може допомогти через тиждень,