Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

або зовсім не допомогти. Зрештою, ворона теж не була простою вороною, а з іншого світу. Віднедавна сюди почали прибувати звірі й птахи, більшість із яких встрявали в халепу. Мабуть, стара відьма щось відчувала, і тому намагалась позбутись ворони.

Ворона квапилась. Будь-яка інша істота, напевно, наробила б збитків на прощання, а чи залишила пам'ятну цидулку, але ця ворона не прагнула помсти. Якщо відьми не знають ціни свободи, то рано чи пізно доля їм дасть це зрозуміти. Нехай живуть собі в темряві. Зрештою, вони могли б їй скрутити голову, а серце висушити для своїх відьомських потреб...

Ворона вилетіла у вологу й теплу травневу ніч і вчасно, бо до бузкових кущів наближався повіз, запряжений цапами, яких нарешті вдалося приборкати. Інші птахи, окрім нічних, спали, а вона все літала над будинком і деревами, тренуючи крила. Звали її не Алергія: ні, вона мала справжнє ім'я. Лише той, хто назвав би його, прикликав би її до себе і змусив би сісти на плече.

8

Щось волохате торкнулося ноги Повелителя. То був домовик Спрячик, маленького зросту, з хусткою на голові, як носять хіпі. Щоліта він разом із друзями-домовиками мандрував автостопом, відвідуючи музичні фестивалі, бо був фанатом справжнього року. Його кімнатка в мансарді була обклеєна портретами бітлів, «Роллінг стоунз», «Діп перпл» та «Пінк Флойд». Новітніх панків і реперів Спрячик не міг терпіти, вважаючи їх нездарами. Слухаючи магнітофон, він любив покурювати особливе зіллячко.

– Вас до телефону, – сказав Спрячик. – Оглухли ви, чи що?

До грубощів домовика Повелитель уже звик, хоч іноді читав йому нотації й давав побільше роботи.

– Знову накурився зілля?

– А панство бавилося і било шибки!

– Іди до дідька! Завтра вставиш нові. Хто дзвонить?

– Той старий із каналізації, Радіус, чи як там його...

– Фон Стронціус, дурню!

Телефон у Повелителя був шикарний – у вигляді людського черепа. Подарували його на минулорічні уродини. Трубка була у вигляді маслака, а сигналом служив замогильний стогін. Повелитель волів би щось сучасніше і користувався здебільшого щільниковим телефоном, коли дзвонив сам.

– Слухаю, – сказав він.

– Ріка бунтує. Боюсь, що підмокне моя колекція. А тут що чувати?

– Щось витає в повітрі і б'є шибки, – відповів Повелитель. – Тепер уже ні...

– Що будемо робити?

– Спершу думати.

– Треба зустрітися.

– Очевидно, що треба.

– Я саме збирався погуляти на Кропив'яному цвинтарі.

– За півгодини приїду.

– О'кей.

Повелитель поклав слухавку на важіль. Лукаш ще не повернувся. Переодягнувся в джинси і светр, зашнурував кросівки. У мантії без штанів шкідливо ходити по мокрій траві.

Домовик чемно прибирав у салоні. Він вважав миття посуду важливішим за служіння Вищим темним силам. Смерділо паленими книжками, але Спрячик перебував під кайфом, мугикаючи «Єлов сабмарін».

Повелитель прикрив за собою двері кабінету й зійшов униз, до гаража. Лукаш у стайні розпрягав цапів, ласкаво з ними бесідуючи.

– Відвезеш мене на Кропив'яний цвинтар. Машиною. Але спочатку прийми душ.

– Води гарячої немає, – скривився Лукаш. – Я тиждень тому мився.

– Роби, що я казав.

Із Повелителем часто сперечались слуги. Не тому, що він був поблажливим чи добрим. Той, хто збиткується над нижчими від себе, завжди ризикує бути зрадженим. Даючи слугам трохи волі, Повелитель уміло керував ними. У присутності чужих вони ніколи не виявляли неповаги. То була б остання мить у їхньому житті.

Перед тим, як виїхати на чорному «Вольво» за ворота, Повелитель зробив охоронний жест, що оберігав дім від будь-якого вторгнення.

9

Гортензія ледь не плакала:

– Панчохи порвались, косметика випала, ворона втекла...

– А перед тим вимастилась маззю від переломів, – зауважила стара, капаючи собі в чай ром із пляшечки. – Треба було виколоти їй очі.

– Вона й так була скалічена! Ви ж знаєте, мамо, що я не зробила б цього...

– Пропаща ти, доню... Не скигли! На, купиш собі нову косметику... Стара шпурнула на стіл позеленілу монету 1569 року.

– Зараз інші гроші в обігу, мамо! Скільки вам казати?..

– Гроші – завжди гроші, – поважно мовила стара відьма.

А тепер час повернутись до лиса, який з'явився того вечора в парку. Пробігши трохи центральною алеєю, він звернув у хащі, щоб скоротити собі шлях. Так роблять усі лиси. Собак він не боявся, бо умів замовити їм слівце, від якого вони зразу лагіднішали й махали хвостами, кому не обрізали в немовлячому віці. Людям було би за щастя побачити живого лиса на волі, а не в клітці. Зрештою, лис у парку ніколи не викличе такого подиву, як лис у трамваї.

Однак, він волів не потрапляти комусь на очі з іншої причини. Йти було далеченько, а він стомився. Проте не звернув убік на запах води, вирішив потерпіти. Парк переходив у ліс, за яким починалися пагорби, порослі кущами глоду, що саме цвів, шипшиною та терном. Неподалік паслися кози.

Лис прямував до місця, яке називали Медовою горою, а ще раніше – Медовою печерою, входу до якої ніхто вже не міг знайти, окрім невеликих звірят, яким завжди таланить. Лис знав про печеру, хоч і був нетутешній. З гори вилізали великі камені, які кришилися й осипалися від дощів та південного вітру. Саму скалу занесло за тисячі років піском, на якому осідав пил життя, даючи змогу рости траві та кущам, що мають неглибоке коріння. Лис повернувся спиною до призахідного сонця й став гребти землю з підвітряного боку. Власне, гребти було нічого: отвір вміло приховувала купка хмизу. Лис помітив, що отвір розширили, й подумки похвалив Сиволапа. Із-за кущика терну на нього блимнули очі чорного кота-охоронця, але той не подав ні звуку, бо був попереджений про прибульця. Лис зауважив ще двох котів, які пильнували з іншого боку.

Можна було йти, нарешті забувши про пильність. Лис пірнув у нору, ледве стримуючи сльози радості та зворушення. З усім було гаразд. Сьогодні – великий день. Скільки разів навідувався він сюди, сподіваючись, що це відбудеться раніше.

Перші п'ять метрів було тіснувато, а далі прохід розширився, і склепіння піднялося до висоти людського зросту. Нарешті перед лисом з'явилися ковані двері, під якими було випорпано хід для котів-охоронців. З-під дверей пробивалося тремтливе жовтаве світло від живого вогню.

Від хвилювання лис ледве не забув перемінитись на свою справжню подобу. Двері, що їх могла відчинити лише людина, нагадали йому про