Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

це. Переміна зайняла три хвилини замість одної, бо він увесь тремтів і не міг спрямувати потік волі туди, де здійснювалось перевтілення, – до серця. Нарешті він постав таким, яким бачили його сьогодні Люцина, кондукторка і трамвай. Інші люди, що бачили його в місті, вважали дивного хлопця за хіпі чи послідовника босоногого Іванова. Коли він вибирався сюди, то вдягнувся в одежу, яка була придатною для будь-якої епохи: мальовничий костюм веселого волоцюги, можливо, казкаря, жонглера, музиканта чи мандрівного писаря. Але насправді він був Марко, син Головного Королівського архіваріуса Теренція. Він здмухнув пилюку з дверей і потягнув ручку у вигляді ящірки на себе...

10

Печера була великою, але сухою і теплою, майже придатною для житла. Багаття весело палахкотіло в невеликій ніші, збоку стояли дзбанки для води і кошик, прикритий білою полотниною. Неподалік зручно розмістився грубий дерев'яний стіл і дві лави. Напівтемрява приховувала інші корисні речі й потаємні закапелки. Колись ця печера належала самітнику Михею. Вечорами той виходив надвір і слухав шепіт листя, бо довкола на багато миль простягались правічні ліси. Упродовж років Михей писав книгу про неспокійний край, у якому війна йшла за війною, пожежа за пожежею, пошесть за пошестю. Старий цурався людей, умів розмовляти з птахами та звірятами, допомагав їм у біді. Закінчивши книгу, він її спалив, хоч, можливо, то була найчесніша і найправдивіша книга на світі. А потім начебто помер, бо тіла його не знайшли, тільки купку попелу від спаленого пергаментного зшитку. Після того минуло стільки часу, що можна було би стоптати дванадцять пар залізних черевиків, блукаючи по світу.

Марків погляд був прикутий до запони, що відгороджувала найзатишніший куток печери. Різкий рух чи вигук могли б зашкодити цілій справі, в якій був порятунок Королівства. Із завмираючим серцем Марко відхилив запону. Гнів і біль охопили його душу...

На купці сіна, засланій рядниною, лежав блідий хлопець, вже не дитина, але ще не дорослий. Довге чорне волосся було дбайливо розчесане. Вбраний він був у скромну сіру одежу вихованця Королівської Академії. Своєї Марко не вберіг. Біля узголів'я хлопця сидів старий кіт Сиволап, головний охоронець сну лицаря Серпня, бо так і досі звали улюбленого і єдиного сина короля Даниїла, якого на Батьківщині вважали загиблим.

– Час надходить, – тихо сказав Марко до кота. – Половина закляття буде знята опівночі. Я прийшов, щоб забрати нашого принца додому. Якби Його Величність мав таку охорону, не сталося б лиха. Ти дозволиш мені посидіти разом із тобою?

Кіт підвівся й позіхнув. Зелені очі його були широко розплющені. Він підійшов до Марка, потерся об ноги. Той нахилився й погладив його.

– Давненько ми не бачились. Я дуже скучив за тобою. І за ним... Тепер ми будемо разом.

Він хотів узяти Сиволапа на руки, але той відсторонився і вийшов.

– Ні-ні, – завернув його Марко, – Я не хочу їсти! Тільки води нап'юся. Повечеряємо утрьох. Мені шматок у горло не полізе, коли він отак лежить, такий блідий... Боже, хай буде все гаразд!..

Марко напився води зі дзбанка.

– Такої смачної води я не зустрічав ніде, хіба в одному місці. Пам'ятаєш липу на узліссі? Скоро ми туди повернемось.

Кіт вдоволено муркнув і почав вмиватися.

– Маєш рацію. Я ще й вмиюся.

Джерельце було тут же, в печері. Тихо дзюркотіло, спадаючи по дощечці до невеликої ямки, викладеної камінцями. На кілочку висів простий білий рушник, але Марко не посмів його чіпати. Витерся полою камізельки.

Коти – найкращі охоронці в світі. Вони вгадують ликі думки, їх не можна підкупити лестощами, і вони захищатимуться до останку. Крутиголовці ненавидять котів. Коли хтось не терпить цих розумних і спритних істот, значить, у нього нечисте сумління.

Час волікся дуже помалу. Та й не було годинника. Можливо, стемніло. Долинав грім. Охорона, напевно, уже змінилась: великий і славний Сиволапів рід. На якусь мить Маркові стало страшно, що принц не прокинеться. Він притулив щоку до теплої голови кота, і той заспокійливо почав мурчати.

Певно, вони задрімали, не витримавши напруження останніх днів. Маркові цього разу довелося важче, ніж за звичайних відвідин, бо просвіт між світами пильно стерегли невідомі сили. Один раз він ледь не потрапив до соляної шахти: отвір старанно притрусили зеленим гіллям. А піщані лійки на останньому відтинку шляху почастішали. Та нічого, добре, що він тут...

Запону Марко відслонив, щоб Серпень, прокинувшись, побачив світло, а не темряву. Більше вони з Сиволапом не могли зробити нічого. Тільки чекати. Марко став частіше кліпати очима, похилився на бік. Він наче кудись плив, закутаний у щось м'яке й тепле. Можливо, так було потрібно, щоб ні Марко, ні кіт не стали свідками зняття закляття. Темна тінь, наче хмара, пропливла над заснулими. Вона не мала форми й чітких обрисів і незабаром зникла, втягнувшись у розколину біля дверей. Вогонь, що був погас, спалахнув рівним чистим полум'ям. Гроза лютувала так, що вода просочилась крізь склепіння і кілька холодних крапель упали на ніс та чоло Серпня. Він розплющив очі, все ще затуманені отрутою, рештки якої не встигли покинути печеру разом із тінню. Але ці очі вже мали в собі життя, на відміну від скутого глибоким сном тіла. Потім до хлопця долинув запах іншого світу, такий дражливий, що він аж легенько чхнув. Відчуття поволі прокидались, але свідомість ще дрімала.

– Де я? Хто я? – самими губами прошепотів лицар Серпень.

І його почули.

11

Незважаючи на те, що гроза могла ще повернутись, коло Медової печери було людно, або краще сказати – кітно. Король котів скликав на опівнічне віче охоронців, і сотні лицарів непомітними стежками, прикриваючись плащем темряви, збирались до підніжжя гори. Якщо й були між ними якісь ранги, то лише через особисті заслуги, а не за героїчні діяння предків, бо коти не надають жодної ваги породі, тобто привабливій зовнішності, що так цінується в їхньому племені людьми. Дощ був дуже неприємний для котячого хутра, тому лицарі поховалися під лопухами, у кущах, щілинах, очікуючи виходу Короля. Ліхтарик міг би вихопити з темряви то вушко, то кінчик хвоста, око зелене чи жовте, але жоден кіт із обережності не виставив би себе цілого, і не те, що не нявкнув, а й навіть би не муркнув. Здавалося, тут не знайдеш навіть одного кота, а насправді їх було коло Медової печери аж три сотні. Дехто, щоб потрапити сюди вчасно, вирушив ще