Роман Олійник (Argonayt) - Гречаний Мед, Роман Олійник (Argonayt)

5

Похорон людини завше смутна подія. Особливо коли ти відпроваджуєш в потойбіччя свого близького родича. І неважливо в якому віці та з яких причин настала смерть. З її приходом по суті зникає цілий світ. Разом з померлим розчиняються в небутті всі його нехитрі мрії, потаємні бажання, ніжні почуття та солодка пристрасть. А ще навіки втрачається можливість для довірливої розмови, доброї поради, чи просто теплих обіймів з тим хто був таким дорогим та важливим для тебе.

Сеньйора Вероніка особливо гостро пережила все це кілька років тому, коли поховала двох своїх батьків. Тоді її свідомість на деякий час наче занурилася в якусь апатію, і все що відбувалося навколо неї сприймалося як щось нереальне, таке собі жахливе сновидіння, яке закінчиться як тільки-но ти прокинешся. Незабаром все ж прийшло усвідомлення того, що насправді трапилося непоправне, однак вона з болем в серці ще довго не могла змиритися з тим, що вже ніколи побачить своїх тата та маму.

Тож сьогодні, на похороні старої поштарки, жінка чудово розуміла що зараз твориться в душі Василя. І не тільки розуміла, а здавалося й сама відчувала те спустошення, тугу й страждання які терзали його свідомість. Та зарадити цьому вона була безсила, бо такі рани неможливо загоїти простими словами, їх здатен зарубцювати тільки час, і то це йому вдається не завжди. Єдине що могла Вірця так це бути поряд нього, щоб своєю присутністю вселяти у чоловіка віру, в те що він все ж залишився не одиноким на цьому світі.

День видався погожим, теплим та сонячним. Небеса ніби робили своєрідний подарунок сільській листоноші та всім тим, хто прийшов провести її в останню путь. Прощання на подвір’ї, Божественна Літургія в церкві, чорне провалля могили, що швидко поглинуло труну. Після того як на цвинтарі стало на один хрест більше в піцерії відбувся скромний поминальний обід. Зібралися найближчі родичі, сусіди і кілька друзів тітки Наді. Молитва за упокій душі померлої, невелике частування, ностальгічні спогади про жінку, що відійшла у вічність.

За обідом Сеньйора Вероніка знайшла можливість непомітно шепнути Василеві:

– Залишся потім тут. Треба поговорити.

Чоловік здивовано звів брови, та все ж згідливо кивнув головою. Коли всі запрошені розійшлися, він продовжував залишатися на своєму місці, потупивши погляд. Жінка прибрала зі столиків брудний посуд, замкнула зсередини піцерію і не кажучи й слова присіла біля нього.

– Дякую, за те що допомогла організувати поминальний обід, – першим перервав затяжну мовчанку Василь. – Скільки я тобі за це винуватий?

– Перестань, – щиро обурилася Вірця. – Про які гроші мова?!? Ти мені стільки разів допомагав, що я навіть чути не хочу про якийсь борг. Та й тітка Надя мені не чужою була.

– Тоді про що ти хотіла зі мною порозмовляти?

– Мені лячно.

– Чого, або кого ти боїшся? – спантеличено запитав чоловік.

Ось тут Сеньйора Вероніка надовго затрималася з відповіддю. Вона знала, чому саме їй страшно, але не знаходила слів, щоб пояснити це йому. Насправді тепер жінка боялася за нього. Вона чудово знала що таке одинокість, і як гнітюче діє на душу людини крижана самотність. В свій час, закордоном, Вірця сама потрапила в тенета цього жахливого відчуття й ледь виборсалася з них. Допомогли думки про батьків та доньок. Спогади про них стали тим надійним фундаментом, на якому вона зуміла встояти проти шалених вихорів депресії. А були такі що не спромоглися віднайти той стержень, за якого можна було вчепитися і здалися, опустили руки, буквально втратили інтерес до подальшого життя.  

Чи не трапиться зараз саме це з Василем? Ще коли його старенька мама була жива, то у нього існував той фундамент і стержень. Він дбав та турбувався про неї, і це до певної міри стало головним сенсом його життя. Вчора смерть забрала навіть цей, крихітний стимул для існування. Сьогодні чоловік повернеться в свою оселю: пусту, безлюдну, холодну… Які почуття у нього тоді виникнуть? Про що він буде думати сидячи сам в пронизливій тиші порожньої кімнати? Згадуватиме своє минуле, в якому було не так вже й багато світлих, приємних моментів, чи з гіркотою міркуватиме про те, що в майбутньому не буде навіть і цього. А що як вирішить, що боротися лиховіями своєї долі більше немає сенсу і надалі краще просто плести з течією, та чекати на скорий кінець?

Жінка не розуміла звідки у неї з’явилися такі дивні побоювання, однак вона була твердо переконана в тому, що має щось вчинити, щоб ці страхи не справдилися. Однак як це зробити? Сказати прямо все Василеві? Так він гордий. Ще чого доброго образиться, психане, почне її уникати. Бо чого це вона уявила себе такою сильною героїнею, а його вважає слабкодухим тюхтієм. Хіба він давав якісь підставити так думати про нього. Звісно, така розмова призведе тільки до протилежних наслідків. Тоді як вчинити?

Вирішення проблеми, як це частенько бувало, з’явилося в голові Сеньйори Вероніки, в саму останню мить. І не вагаючись ні секунди та не роздумуючи про можливі наслідки вона промовила:

– Зі мною вчора, вночі, сталася одна дуже неприємна історія.

І напустивши зосередженого виразу на обличчя жінка в усіх подробицях розказала про візит в піцерію поліцейських, а потім появу біля хвіртки колишнього чоловіка. Переповіла почуту від Мирона історію, про його поневіряння в кримінальному світі. Не забула навіть згадати як той випрошував у неї фінансову допомогу, для того щоб буцім врятувати своє життя.

– І ти у все це віриш? – запитав Василь. – На мій погляд вся ця історія написана білими нитками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍