Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Ми їли внизу, в квартирі містера та місіс Кім, – вони здавали нам квартиру. Містер Кім був похмурим кремезним чолов’ягою, якому я, здавалося, подобався, втім, говорив він небагато. Місіс Кім (я називав її Кімі) був мені товаришкою, моєю божевільною корейською нянею-картяркою. Більшу частину часу, коли не спав, я проводив із Кімі. Кухар із моєї мами був поганий, а Кімі могла приготувати що завгодно – від суфле до бі бім боп[13] з сумішшю овочів. Сьогодні, на честь мого дня народження, вона спекла піцу та шоколадний торт.

Ми вечеряли. Всі співали «З днем народження», і я задув свічки. Не пам’ятаю, що загадав. Мені дозволили лягти спати пізніше, ніж зазвичай, бо я все ще був збуджений від усього побаченого, до того ж був поспав пополудні. Я сидів у піжамі на задньому ґанку з мамою і татом та місіс і містером Кім; пив лимонад, дивився на синяву вечірнього неба, слухав цикад і шум телевізорів з інших квартир. Зрештою тато сказав: «Генрі, час спати». Я почистив зуби, помолився й ліг у ліжко. Я був виснажений, але сон не приходив. Тато читав мені якийсь час, а потім, побачивши, що я досі не можу заснути, батьки вимкнули світло, відчинили двері моєї спальні й пішли до вітальні. У нас була угода: вони гратимуть мені, скільки я захочу, однак я повинен слухати, залишаючись у ліжку. І ось, мама сіла за піаніно, тато дістав свою скрипку, і вони грали й співали досить довго. Колискові, романси, ноктюрни – спокійну музику, що мала заспокоїти маленького дикуна у спальні. Нарешті мама прийшла, щоб подивитися, чи я сплю. Напевне, я здавався таким маленьким і напруженим у ліжечку, мов нічна тварина в піжамі.

– Крихітко, ти ще не спиш?

Я похитав головою.

– Ми з татом ідемо спати. З тобою все гаразд?

Я кивнув і вона обійняла мене.

– Сьогодні в музеї було дуже цікаво, так?

– А ми повернемося туди завтра?

– Не завтра, але дуже скоро, добре?

– Добре.

– Добраніч. – Вона залишила двері відчиненими і вимкнула світло в передпокої. – Спи, маленький, спи, очка замруж.

Я чув тихі звуки, хлюпіт води, змив туалету. А тоді все затихло. Встав з ліжка і заклякнув біля вікна. Бачив світло в сусідньому будинку, повз проїхав автомобіль із увімкненим радіо. Ще побув там якийсь час, намагаючись заснути, а потім встав, і все змінилося.

Субота, 2 січня 1988 року, 4:03 ранку / неділя, 16 червня 1968 року 22:46 (Генрі двадцять чотири і п’ять)

Генрі: Зараз 4:03 ранку, надзвичайно холодний січневий ранок, і я саме прямую додому. Був на танцях, і лише трохи напідпитку, але геть виснажений. Намацую у кишені свої ключі в освітленому вестибюлі, і раптом падаю на коліна, у голові паморочиться, мене нудить. Відтак у темряві блюю на кахельну підлогу. Піднімаю голову й бачу червону вивіску з підсвічуванням: «ВИХІД». Коли очі звикають, бачу тигрів, первісних чоловіків із довгими списами, їхніх жінок, одягнених у надто скромні шкури, вовкоподібних собак. Моє серце калатає, і на якусь мить, що з похмілля здається надто довгою, думаю: «От чорт, я потрапив у кам’яний вік», та врешті розумію, що вивіска «ВИХІД», швидше за все, належить XX століттю.

Встаю й, трусячись, прямую до дверей. Під босими ногами льодяна плитка, тіло вкрите гусячою шкірою, волосся сторчма. Цілковита тиша. З кондиціонерів віє холодом. Підійшовши до входу, заглядаю до сусідньої кімнати. У ній повно скляних коробок. У білому світлі вуличних ліхтарів, яке пробивається крізь високі вікна, бачу тисячі жуків. Я в музеї Філда, слава Богу. Стою на місці й глибоко дихаю, намагаючись очистити свої думки. Це місце про щось говорить моїй сплутаній свідомості; намагаюся пригадати, що саме. Мушу щось зробити. Так. Мій п’ятий день народження… там іще хтось був, і я от-от ним стану. Мені потрібен одяг. Так. Авжеж!

Пробігаю через володіння жуків, довгим коридором, який ділить другий поверх навпіл, західними сходами спускаюся на перший поверх; втішений, що попав у період, коли ще не було камер стеження. У місячному світлі наді мною грізно нависають величезні слони, махаю їм рукою, біжучи до сувенірної крамнички праворуч від головного входу. Оглядаю товари й знаходжу кілька речей, що зацікавлюють мене: декоративний ніж для паперу, металева закладка з емблемою музею та дві футболки з динозаврами. Заввиграшки відкриваю замок на вітринах, лише за допомогою шпильки, яку знаходжу поруч із касою, й беру все необхідне. Добре. Тепер повертаюся сходами на третій поверх. Тут «горище», де розташовані лабораторії та кімнати співробітників музею. Проглядаю таблички з іменами на дверях, але жодне мені ні про що не говорить. Нарешті вибираю навмання й просовую закладку, підважуючи замок. Двері піддаються, потрапляю всередину.

Цей кабінет займає В. М. Вільямсон, очевидно, дуже неохайний тип. Кімната переповнена паперами, кавовими горнятами, а сигарети вивалюються з попільничок; на столі – частково складений скелет змії. Швидко оглядаю місце в пошуках одягу, проте нічого не знаходжу. Наступний кабінет належить жінці, Дж. Ф. Бетлі. Третя спроба виявилася вдалою. У кабінеті Д.В. Фітча на вішаку акуратно висить костюм, який мені майже підійшов, хоча рукави й штани трохи короткуваті, а лацкани заширокі. Надягаю під піджак одну з футболок із динозаврами. Босоніж, однак вигляд пристойний. Фітч також тримає у шухляді стола невідкриту пачку печива «Орео», хай благословить його Господь. Привласнюю її та йду, акуратно зачинивши за собою двері.

Де я був, коли побачив себе? Заплющую очі й утома бере своє, ніжачи мене сонними пальцями. Майже падаю з ніг, але опановую себе і пригадую: освітлений зі спини силует чоловіка прямує до мене від вхідних дверей музею. Мені потрібно повернутися у Велику залу.

Коли приходжу туди, все тихо і спокійно. Ходжу поверхом, намагаючись відтворити у пам’яті ту сцену, а тоді зупиняюся біля гардеробної, щоб зліва вийти на місце події. Відчуваю, як кров кипить у голові, чую гул кондиціонерів, свист автомобілів на Лейк-Шор-Драйв. З’їдаю десять «Орео», повільно, акуратно розкриваючи кожне і зшкрябуючи начинку передніми зубами, відкушую від шоколадних половинок маленькі шматочки, щоб довше насолодитися смаком. Поняття не маю, котра година і як довго мені потрібно чекати. Вже майже тверезий і насторожений. Минає час, втім, нічого не відбувається. Нарешті чую м’який глухий звук, зойк. Усе стихає. Чекаю. Відтак тихо встаю, прокрадаюсь до зали, повільно проходжу крізь світло, що відбивається від мармурової підлоги. Стою у дверях і неголосно кличу:

– Генрі.

Нічого. Хороший хлопчик,