Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

залі очікування. Пристрасне фламенко любові-ненависті. Вона засинала в сльозах, він не міг спати.

– Там хлопці, – повторював він.

– А тут я сама! – кричала вона. – Мій світ розпався, я не можу його зібрати докупи, а ти не думаєш про мене! Ти повертаєшся в пекло, ти інший, інший!

– Я вже ніколи не буду таким, як колись.

І ось вона в аеропорту, у новому терміналі. Він подібний на той, якого вже немає в її рідному місті, така сама сяюча будівля зі скла й металу, у полисках мерехтливого світла. І теж здається: стоятиме вічно. Пахне кавою з-поза барної стійки. Справа й зліва від неї люди в легких кріслах без підлокітників, усі місця зайняті. Вона чекає на рейс із Варшави. Повз неї проминає чоловік, розмовляючи по мобілці: поляки поставили його на ноги, каже він комусь, він ходить!.. Закінчення фрази чоловік ковтає, голос у нього тремтить. Вона повертає голову до нього, він дивиться на табло: їхній рейс ось-ось має приземлитися. Він теж чекає когось після реабілітації.

Довгі, безкінечно довгі хвилини очікування… Вона незворушна, як король Данило, його кам’яний бюст на зеленій колоні в залі очікування демонструє їй приклад самовладання й витримки. Вона спокійна зовні, та серце її готове вистрибнути з грудей.

Із тим, що говорив по мобілці, вони одночасно зриваються з місця, щойно угледівши своїх. «Тату!» – гукає до цього чоловіка хлопчина, схожий на школяра, він накульгує, спираючись на паличку. За спиною хлопчини – рідне обличчя. Її чоловік. Він мовчки охоплює її лівою рукою, вона встигає помітити попереджувальний жест: праву руку відводить назад у півоберті, він захищає її, він боїться, щоб не зробили їй боляче, цій руці, зібраній з уламків, як конструктор. Даремна обережність. Вона тепер торкатиметься його ще ніжніше, наче він весь із крихкого скла.

Не встигає визначитися з його новим запахом – він пахне інакше. Але це потім, потім, бо зараз він цілує її у скроню й запитує, втягнувши повітря: пиріжки з вишнями? Їхня гра. Він знав, що вона спече його улюблені, вона йому про це писала. Але гра є гра. І тому її брови здивовано скидаються вгору:

– Звідки ти знаєш?

– Та ж борошно на маківці! – відповідає він.

І вона справді вірить, у перші кілька секунд вірить, що вимастилась у борошні, навіть проводить рукою по волоссю, щось невидиме струшуючи, але відразу й зупиняється.

– Ти мене розіграв! Розіграв, як завжди!

Вона сміється, бо якщо не сміятиметься, то заплаче. Він нарешті повертається. Він зараз майже такий, як був колись. Ось цієї хвилини – майже такий.

Імовірність дощу нуль відсотків

У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана:

– Поїдемо до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і плед – стандартний львівський набір. Ти ж любиш, – мружилася Світлана, – аби все було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.

Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби все було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Щоразу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?..

Він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. Із якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень по тому минув, і от маєш, як навмисно, – йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?

– Їдь-їдь, сказала йому на прощання, – очі-щілинки, – он і дощ обіцяють…

Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що саме цього потребує – самотності, дощу та кави, але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львів, запевняли його офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні наче за тиждень. Марко сподівався саме на це. На швидку дію випробуваних багатьма ліків. Якщо це місто може пригальмувати шалений лет невідь-куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливість перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмісті, на площі Ринок, сісти в швидкісний денний потяг і зійти на незнайомому пероні. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рішень, ні за що не відповідати, лише дивитися й слухати. Лише пити, їсти, спостерігати. І не думати про Світлану, не думати про їхні стосунки, які зайшли в глухий кут.

Їхав переконатися, чи станеться збіг очікувань із тим, що може запропонувати це хвалене місто. Бо геть усе останнім часом не складається, валиться з рук, тривожно на душі, наче збираються хмари, темніє й гримить, і чуєш, знаєш, що вже не втекти від зливи.

Який там дощ! Львів потопав у спекотному мареві, нагадуючи сонне приморське місто. Здавалося, зараз таксі заверне за ріг і над низьким муром із викришеним по кутах камінням сяйне смуга бірюзової прохолоди, до вух долинуть крики білих чайок і повіє солоним морським вітром. Таксист зупинив легковик під брамою на старій вулиці.

– Площа Ринок там, через двір, – махнув рукою, перехопивши погляд пасажира. – Це ваш будинок. Ми під’їхали з протилежного боку. Той самий номер, що вам потрібний, не сумнівайтеся.

Господині помешкання Марко зателефонував з-під брами, як і домовлялися. Вона побряжчала ключем від брами, погриміла засувом на ланцюгу, вийшла неквапом, підборіддя вгору. Володарка молодого голосу виявилася субтильною старунею в охайному вбранні, з пишною мушлею сивого волосся. Вона провела його затіненим подвір’ям-колодязем – Марко слідував за нею, підвівши голову. У квадраті неба напиналися вітрила простирадел. Вхід у помешкання просто з двору. Двері на першому поверсі, незамкнені. Як у дитинстві, коли мама й усі жінки двоповерхового дерев’яного будинку на Подолі виходили у двір вивішувати білизну, лише причинивши двері квартир.

– Ставте, ставте на бенкетку, вона для того й існує. – Господиня пропустила гостя вперед, м’яко тицьнула пальцем у його дорожню сумку, а тоді показала на низенький ослінчик,