Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

VIII.

Тиша після Врат Хатхор була густою, як пил віків. Вузька галерея, що тягнулась вперед, захоплювала дух не лише тіснотою — стіни її були вкриті древніми барельєфами, де час від часу траплялись вирізьблені очі, що ніби стежили за подорожніми.

Грейсон ішов попереду, тримаючи в руках револьвер, але пальці його іншої руки несвідомо тягнулись до внутрішньої кишені куртки, де лежав дивний кам’яний скарабей. Його залишили на підвіконні його готельного номера ще в Каїрі — без пояснень, без записки. Маленький, чорний, із ледь помітними зеленкуватими прожилками, він тоді здався Грейсону просто ще однією загадкою в місті.

Та тепер скарабей вібрував у пальцях. Майже непомітно. Наче реагував на повітря лабіринту — на стародавню магію, що просочувалась крізь кожен камінь. Грейсон витягнув його на світло ліхтаря. І в ту ж мить один з барельєфів на стіні — очі Осіріса — блиснув відблиском, немов віддзеркалив блиск амулета.

— Він знову світиться, — прошепотіла Лейла, що йшла позаду.

Сенн, який замикала колону, тихо мовив:

— Думаєш, це не випадковість?

— У цьому місті більше не залишилось нічого випадкового, — сухо відповів Грейсон, ховаючи скарабея. — І чим глибше ми йдемо, тим більше я переконуюсь у цьому.

Тунель вивів їх до розгалуження. Правий коридор був напівзавалений уламками, лівий вів униз, у темряву, що дихала вологістю й чимось… старим. Стороннім. Грейсон рушив саме туди, не питаючи думки інших.

Десять хвилин — чи, може, година — у них зникло відчуття часу. Лише голоси. Спершу тихі, як шум піску. Потім — виразніші. Старі шепоти. Голоси, що вимовляли слова, яких вони не розуміли, але які чомусь змушували Лейлу притискати долоні до скронь, а Сенна — частіше озиратись.

— Тут щось пробуджується, — хрипко промовив Сенн.

— Тут щось спить, — відповіла Лейла, — і ми починаємо його турбувати.

Вони дістались до великої кам’яної зали. Її стіни були вкриті ієрогліфами, що несли тягар священних заклять. Але перед ними — прямо на підлозі — лежав хтось.

Людина.

Молода, у темному одязі, із розкритими очима, що дивились у стелю. Розмазані сліди боротьби. Поруч — уламки металевого кулона у вигляді піщаного годинника.

— Один з людей Кем-Руара, — стиха сказав Сенн. — Я бачив їх у порту.

І тут пролунав голос. М’який, майже ввічливий.

— Дякую, що йдете першими. Це... економить нам час.

Грейсон рвучко обернувся, підняв револьвер, та вже було пізно: з-за кам’яних колон вийшли люди Кем-Руара. У повній тиші, як примари. Їх було шестеро. Озброєні, впевнені.

А за ними — сам Кем-Руар. Високий, з витонченими рисами і очима, в яких не було ні гніву, ні поспіху. Тільки рішучість. Його манери, як завжди, були бездоганно ввічливі.

— Грейсоне, — мовив він. — Мене тішить, що ти ще не загинув. Щоправда, у тебе завжди був нюх на важливе. І це... — він зупинився, подивившись на кишеню, де лежав скарабей, — …вже занадто близько до мети.

Лейлу схопили першою. Сенн кинувся, щоб захистити її — і дістав удар прикладом по спині.

— Стоп! — рикнув Грейсон. — Я здамся. Тільки не чіпайте їх.

Кем-Руар нахилив голову, неначе з повагою.

— Відважно. І… дуже на тебе схоже.

Друзі були обеззброєні. Їх поставили на коліна, а Грейсона залишили стояти. Лід і жар кипіли в ньому одночасно. Але він знав: гра тільки починається. І навіть якщо камінь свідомості майже в їхніх руках — справжнє випробування ще попереду.

А скарабей у його кишені знову легенько тремтів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍