Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

VII.

 

Галерея з вузькими проходами здавалась живою — кожен крок лунав у стінах, як подих грудях. Вітер знизу ніс запах вологи, старого каменю й… чогось живого. Непрошеного.

— Нас хтось переслідує, — прошепотіла Лейла.
— Я знаю, — відповів Грейсон і зупинився. Його очі звузились. — Пастка?

Лейла кивнула.

За кілька хвилин вони сховались у темних нішах обабіч коридору, і чекали. Чужі кроки повільно наближались. Не поспішно. Упевнено.

Фігура з’явилась у світлі смолоскипа — висока, в плащі мандрівника, з каптуром на голові. Пройшла ще кілька кроків — і тоді Грейсон вийшов із тіні, навівши револьвер.

— Замри.

Фігура зупинилась. Потім зняла каптур — і усміхнулась.

— Ну і зустріч, а?

Грейсон широко розплющив очі.

— Сенн?!

— Саме так. Живий, у цілості. І, схоже, все ще встигаю приходити несподівано.

Револьвер опустився. Грейсон ступив уперед і раптом обійняв друга — міцно, по-чоловічому, з полегшенням.

— Я думав, ти остаточно відійшов… після тієї історії з піщаними храмами.

— Відійшов. І мав рацію. В мене тепер є родина. Син. Три роки як я не брав до рук навіть компас, — Сенн засміявся. — Але от, щось покликало. Старе чуття. І… сни. Про Камінь.

Грейсон на мить замовк, серйозно глянув йому в очі.

— І ти повірив? У все це?

— Ти ж знаєш, я не віруючий. Але сни були надто чіткі. А потім… у записах старого Осіріанського сховища я знайшов згадку про Врата Хатхор.

— Ти знаєш про Врата? — здивувалась Лейла, виходячи з тіні. — А ми думали, лише в нас є ключ.

Сенн подивився на неї з легкою усмішкою.

— У мене — карта. Фрагмент. Можливо, доповнить ваш ключ.

— Лейло, — сказав Грейсон, — це Сенн. Мій товариш ще з часів тієї історії з Мертвою Колоною. Рятував мені шкуру тричі. І ще двічі рятував мій настрій.

Сенн розвів руками.

— Тільки не розповідай історію з верблюдом і отруєним вином.

— А вона чудова! — усміхнувся Грейсон, і вперше за довгий час у його голосі не було холоду.

Лейла кивнула.

— Якщо він твій друг — він і наш союзник. Але хай знає: ця дорога вже не просто експедиція. Це щось інше. Глибше. Складніше.

— Я відчуваю це, — сказав Сенн, серйозно. — І саме тому повернувся. Бо якщо Камінь справді існує… ми не можемо дозволити, щоб він потрапив до когось іншого.

Грейсон знову поглянув на нього. На цьому погляді було і минуле, і довіра, і біль, і надія.

— Ласкаво просив назад, Сенн. Вітаю в пеклі.

Сенн серйозно подивився на них, вийняв зі свого пошарпаного наплічника загорнуту в шкіру карту й розгорнув її.

— Цей фрагмент я знайшов у торгівця в Бір-Хеметі. Він боявся навіть згадувати, звідки в нього вона. Казав, що «той, кого не можна називати», вже в дорозі.

— Що ще він сказав? — Лейла стиснула губи.

— Ім’я прозвучало… Кем-Руар.

Грейсон одразу зібрався, його очі потемніли.

— Цей покидьок ще живий?

— Не просто живий, — відповів Сенн, — а, здається, розгортає полювання. Якщо те, що я чув, правда, він зібрав цілу групу — найманців, культистів, кількох колишніх імперських археологів. Вони шукають Камінь не гірше за нас. Але не для того, щоб зберегти минуле… а щоб змінити його.

— Йому не можна дати його знайти, — сказав Грейсон стиха. — Він зруйнує все, до чого торкнеться. І не зупиниться. Ніколи.

Сенн кивнув.

— Саме тому я тут. Я не хочу, щоб мій син жив у світі, створеному руками Кем-Руара.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍