Надія Залива - Обрані, Надія Залива

Розділ 5 Все скінчилося?

Розділ 5 Все скінчилося?

Я прокинулася в кімнаті все тієї ж корчми. Звідки я знала? Просто її обстановка не схожа на жодне місце в якому я залишалася на ночівлю. Моторошні статуетки на тумбочці, незрозумілі картини міфічних боїв на стінах.

Річард стояв біля вікна.

– Річарде, – позвала я обраного, – ми так і не дізналися хто він такий.

– Так, але це не головне. Мене турбує те, про що він розповідав.

– Ти про те, що Тарлес загине і що маги готують щось серйозне? Ти справді гадаєш, що це правда?

– Так, Кіро. Сенс в цьому є. Обрані дійсно втрачають свою силу. Нам не варто було приймати знать до своїх лав. Та ти і сама знаєш все краще за мене. Вибач...

– Річарде, ти в цьому не винен. Ти не можеш відповідати за інших.

– Кіро, ми вже почали виправляти свої помилки, сподіваюся, що ще не надто пізно. Добре, відпочивай. Мені необхідно переговорити зі старостою та поставити до відома Раду. Вони повинні дізнатися про все якомога швидше.

– Річарде, – гукнула я обраного, коли він збирався вийти з кімнати.

– Що?

– Я рада, що ти був поруч ці дні.

– Я теж, – посміхнувся обраний, і вийшов з кімнати.

***

Я прокинулася повною сил. Сонце яскраво освічувало мою кімнату, не залишаючи жодного куточка для тіні. Схоже, я проспала до обіду, але байдуже. Головне, що магічний фон уже нормалізувався і голова перестала боліти. Тепер можна і подумати про ... Фоліант! Тепер я його відчувала досить чітко, яскраво і занадто близько.

Я спустилася на перший поверх. В корчмі обідали постояльці. Річарда серед них не було. Воно й не дивно, у нього на сьогодні є багато справ. Сподіваюся, що хоч за вечерею його побачу. Я присіла біля стійки, за якою корчмар протирав стакани.

– Вам вже краще? Нічого не турбує? Можливо якісь дивні відчуття? – запитував корчмар прискіпливо мене оглядаючи.

– Та ні, все добре, – запевнила я його.

– Ваш чоловік розповів, що сталося! Просто жах, це ж треба, – почав причитати господар, але погляд його залишався настороженим.

Слово «чоловік» різнуло слух, але я не стала поправляти господаря. Цікаво, що там Річард нафантазував?

– Це ж треба такому статися. Я чесно признатися, сам не дуже в таке вірив, але ж як і всі після заходу сонця нікуди не ходжу і в корчму нікого не пускаю.

– Це точно, – згадала я як просилася в господаря переночувати в корчмі.

– А тут Ви.... – і знову такий довгий вивчаючий погляд. – Ніколи не думав, що до нас дійдуть вовкулаки.

Вовкулаки? Я здивовано поглянула на корчмаря. Річарде, чи ти не міг придумати щось простіше.

Господар ще довго розповідав, але я вже не слухала. Це ж треба, вовкулаки! Хоча, я обвела поглядом зал, не дивно що корчмар повірив в таку історію, реальна йому навряд чи сподобалася б.

– Звідки у вас стільки древніх предметів? – перервала я монолог господаря.

– Раніше, це була вигідна справа. Торгівля диковинами древніх йшла повним ходом, поки не побудували новий тракт. Тепер у Приті зупиняються дуже рідко і то тільки торговці.

«І вовкулаки, – додала я подумки.»

– А як щодо книжок? – поцікавилася я. Магія вже бунтувала і навіть кричала мені: «Ось! Ось він! Просто протягни руку і візьми!»

– О! – корчмар підняв вказівний палець догори. – Є у мене декілька особливих книг, які Вас можуть зацікавити. Щось простіше, – господар махнув рукою в бік столів завалених стопками книг, – я Вам навіть пропонувати не стану.

Звичайно, адже ціна «особливих» книжок теж буде особливою. Але мене це не турбувало. Я схвально кивнула головою і господар зник у невеличкій коморі поруч зі стійкою, щоб вже за мить винирнути звідти зі стопкою старих потертих книг.

– Таких Ви не знайдете ніде, – вихвалявся корчмар викладаючи переді мною книги.

– У цьому Ви дійсно праві, – повідомила я розглядаючи Фоліант Стихій.

***

Ми сиділи в корчмі і розмовляли після вечері. На столі лежав Фоліант.

– Я все владнав, – повідомив обраний.

– Владнав? – я підвищила голос. – Ти розповів, що на мене напали вовкулаки!

– Це єдине, що прийшло в голову, – обраний знизав плечима вибачаючись за таке. – І взагалі, коли я зайшов в корчму з тобою на руках та ще і у крові, думаєш я мав час щось вигадувати?

– У крові? Ох, то от чому він мене так прискіпливо оглядав, та ще й питав чи не почуваюся я дивно! Річарде, він же мене з корчми вижене! І так не хотів пускати після заходу сонця.

– Воно й не дивно, твій одяг був в такому стані, що я сам би тебе за вовкулаку прийняв, – з посмішкою промовив Річард.

– Ну знаєш! – насупилася я, але розсердитися на обраного не змогла.

– Мовчу. Більше не буду, – завірив обраний. – Я повідомив Раді про те, що сталося, тому завтра тут буде багато обраних, – Річард знову став серйозним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍