Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

роки щовечора він хоче забрати мене… рівно опівночі… Але я також можу захищатися… за допомогою дванадцяти цнотливих симфоній для кимвалів, двох солов'їних водограїв… цілого стада тюленів, що їх смажать на повільному вогні… Ось заняття для холостяка… Що тут казати. Це моє друге життя. Про нього ніхто не знає.

Усе це я кажу, аби пояснити, що в Булонському лісі зі мною трапився невеликий напад. Я часто створюю багато галасу, коли розмовляю. Говорю заголосно. Мені роблять знак говорити тихіше. У мене виступає трохи слини, це неминуче… Я маю докладати неабияких зусиль, аби звертати увагу на знайомих. Я б зовсім забув про них. Я надто заклопотаний. Часом мене знуджує просто на вулиці. Тоді все завмирає. Настає тимчасове затишшя. Та нараз стіни знову починають гойдатися, а машини задкують. Тремчу разом з усією Землею. Я мовчу про це… Життя триває. Коли я потраплю до Господа Бога, то проткну йому вухо, внутрішнє, я вже це пройшов. Хотів би я бачити, як йому це сподобається. Я начальник диявольського вокзалу. Того дня, коли мене там не стане, ось побачите, потяг зійде з рейок. Пан Бізонд, бандажист, для якого роблю всілякий дріб'язок, зауважить, що я став ще блідішим. Він буде задоволений.

Я розмірковую про все це в моїй буді, поряд блукають мати й Вітрув.

Брама до пекла, що знаходиться у вусі, — то мацюпусінький атом. Якби його зрушити хоча б на волосинку… посунути лише на мікрон, якби поглянути крізь нього, тоді — кінець! Усе! Тебе засуджено назавжди! Ти готовий? Ні? А ви могли б? Та просто так не подихають! Треба передати Дамі чудовий саван, вишитий історіями. Останній подих зобов'язує! Останній з останніх. Та не всі про це знають! Хай там як, а треба готуватись! Я вже скоро буду готовий… Почую, як мій дзиґарок востаннє цокне! Мокре «клац» і ще раз… Щось затрясеться в аорті… все вийде з рівноваги. Закінчиться. Для Гарантії вони зроблять розтин… На похилому столі… Вони не побачать там ні моєї чудової Легенди, ні мого свистка… Безноса забере все… Ну, пані, скажу я їй, ви найкращий поціновувач!..

* * *

Навіть коли я був непритомний й повністю відключився, то думав про Мірей…

Переконаний, що вона розплеще абсолютно все. «Ой! Що б сказали в Жонксьйон… Цей Фердінан став просто нестерпним! Їде в Ліс, щоб повикаблучуватися!.. (адже завжди намагаються перебільшувати). Тягне із собою ту Мірей!.. Розбещує всіх дівчат!.. Ми поскаржимося на нього в мерію!.. Заплямував свою посаду! Ґвалтівник і провокатор!..»

Уже який є! Я просто закипів у своїй постелі, коли уявив собі цю халепу, змокрів, як жаба… Я задихався… звивався… борсався туди-сюди… порозкидував усі ковдри… Я почувався до біса дужим. А нас таки справді переслідували сатири!.. Чую, як звідусіль тхне горілим! Мене накриває велетенська тінь… Це капелюх Леонса… Капелюх одного активіста профспілки… Криси широкі, як велодром… Він має загасити вогонь… Це Пуатра Леонс! Я в цьому впевнений! Він завжди стежить за мною… Цей хлоп мене просто переслідує! Заходить до префектури частіше, ніж треба… Після шостої… Він завжди там, входить у раж, підбурює учнів, виступає за аборти… Я йому не подобаюсь… Псую йому настрій. Він хоче здихатись мене. Сам це визнає…

У клініці він працює бухгалтером… Ще й носить лавальєр[5]. Він вклинюється в мій сон слідом за своїм капелюхом… Мені здається, що жар наростає… Ще трохи, і я лусну… Леонс Пуатра спритник, на зборах незворушний як камінь… Коли профспілка організовує черговий шантаж, він може горлати добрі дві години. Ніхто не змусить його замовкнути… Та коли його пропозицію відхилять, лише через одне слово, він може просто оскаженіти. Дере горло гучніше за командира полку. Статурою він скидається на шафу. Пихою його годі перевершити, і стрижнем також, він у нього твердий, як тридцять шість біцепсів. У нього крицеве щастя. Ось так. Він секретар профспілки цегли й дахів у Ванв ла Револьт. Обраний секретар. Друзяки пишаються Леонсом, він такий відірвиголова, такий крутий. Найуспішніший сутенер у нас на роботі.

Проте коли в нього кепський настрій, він заздрить мені, моїм ідеям, моїй духовності, тому, що всі називають мене «доктором». Він зачаївся збоку серед своїх дам… На що я наважусь? Може, я нарешті зникну?.. Я його не влаштовую!.. Остогид йому… Та все-таки я залишусь на землі!.. перевершу самого себе!.. я навіть ладен поцілувати його, якщо він від цього скопититься!.. Від інфекції!..

Поверхом вище щось дзеленчить… Різні шуми… це артист, що дає уроки… Він тренується… Схвильований… напевне, сам… До!.. до!.. до!.. Ніяк не виходить!.. Сі!.. сі!.. Ще трохи… Мі!.. мі!.. Ре!.. може, все владнається!.. А потім арпеджіо ліворуч!.. Надто темпераментно… Сі дієз!.. О Боже!

З мого вікна видно Париж… Він розпростерся внизу… А потім дереться вгору… до нас… на Монмартр… Дахи тиснуть один одного, загострені, впиваються, ранять, світло сочиться, як кров, вулиці в блакитному, червоному, жовтому… Потім, ще нижче — Сена, блідий туман… з тяжким зітханням проходить буксир… Ще далі — пагорби… всі предмети зливаються докупи… Скоро нас забере ніч. Може, це моя стара стукає в стіну?

Коли вона підніметься до мене, я вже точно геть розсохнуся… Матуся Беранж надто стара, аби подолати всі поверхи аж до мене. Як же вона зайде?.. Тихенько проходить кімнатою… Не торкається землі… Навіть не дивиться ні праворуч, ні ліворуч… Виходять з вікна у порожнечу… Ось вона вже пішла у темряву понад будинками… І зникла там…

* * *

Ре!.. фа!.. соль дієз!.. мі!.. Чорт! Він ніколи не скінчить! Напевне початківець, знову повторює… Коли жар наростає, життя стає млявим, як черево після бістро… Занурюєшся у круговерть нутрощів. Чую, як моя мати на чомусь наполягає… Розповідає своє життя пані Вітрув… Від самого початку, аби та збагнула, як їй було важко зі мною! Розтринькувач!.. Легковажний!.. Лінивий!.. Як я геть не схожий на свого батька… Той був такий сумлінний… такий працьовитий… такий порядний… але йому так не щастило… якось узимку він помер… Так… Вона не розповідає їй про тарілки, які він трощив об її кумпол… Ні! Ре, до, мі! Ре бемоль!.. Новачкові зовсім непереливки… Він повзе через «шістнадцяті»… Повторює за пальцями вчителя… Збивається… Йому годі впоратись… Має повні жмені дієзів… «Темп!» — гарлаю щосили.

Моя мати не згадує, як Оґюст тягав її за патли в комірчині за крамницею. Далебі, замале приміщення для дискусій…

Про все це вона мовчить… Занурюємося в поезію…