Лада Короп - МІй жахливий сусід, Лада Короп

Богдан 

Сонце, що вже котиться до горизонту, заливає кімнату теплим, золотистим світлом. коли я, стою на порозі своєї квартири, тримаючи за руку красуню, яку звуть Настя. Вона виглядає, як модель з обкладинки журналу, а я — як щасливий чоловік, який знайшов скарб. Чи то пак, поки не згадаю про Іду, свою сусідку та, зізнаюся, головний біль у моєму житті. — Ну що ти зайдеш? — запитую, усміхаючись. Ми заходимо до квартири. Тиша. 

Це плюс. Настя кидає на мене невпевнений погляд, але в її очах уже горить іскра цікавості. Повільно відкриваю двері, і вона заходить у кімнату, оглядаючись, неначе тут, у моєму маленькому світі, є щось таємниче. 

— Ого, у тебе так затишно, — каже вона, обводячи поглядом кімнату. — Я думала, що чоловіки не вміють прибирати. 

— Я не чоловік, я — унікум, — жартую, підморгуючи. Вона сміється, відчуваю, як між нами виникає той самий зв’язок, про який говорять у романтичних фільмах. Підходжу до неї ближче, наші губи зустрічаються в ніжному поцілунку. Тут і зараз, у цій маленькій квартирі, з’являється магія. Гладжу її волосся. Хочу знову поцілувати... Але раптом… двері відкриваються, і в кімнату входить Іда, яка здається, має неабиякий талант з’являтися в невідповідний момент. 

— Богдане, — говорить вона, не зважаючи на нашу інтимну обстановку. — У нас зламався кран. Відриваюся від Насті, немов вона — гаряча сковорода, й повертаюся до Іди. Вона стоїть, як завжди, у своїй піжамі з котиками, з серйозним виразом обличчя, ніби повідомила мені, що в країні змінили владу. 

— Що? — вигукує Настя, вагаючись, чи варто залишитися в кімнаті. — Взагалі то, тут відбувається щось більш… романтичне. Перше побачення...

— Іда, це не той момент, — кажу, намагаючись зберегти спокій. — Ти не могла б, будь ласка, почекати? 

— А кран не буде чекати, — відповідає вона, немов це її улюблений аргумент у дискусіях. — Тобі ж не хочеться, щоб у тебе вдома був потоп? 

Дивлюся на Настю, вона виглядає розгубленою, але знову ж таки, я не можу її звинувачувати. Моя квартира — це не просто житло, це дослідницький проєкт, у якому Іда завжди грає роль непроханого експерта. 

— Якщо ти не можеш розв'язати проблему з краном, я можу навчити тебе, — пропонує мені Настя, відчуваю, як у моїй голові відбувається вибух мозку. Навряд вона взагалі знає як правильно користуватися краном. 

— Ні, все нормально, — кажу, намагаючись врятувати ситуацію. — Я сам справлюсь. 

— А ти точно знаєш, як? — Іда підозріло дивиться на мене. — Ти ж не хочеш, щоб все стало ще гірше? Настя, яка, здається, спочатку вирішила мене підтримати, тепер виглядає так, ніби з’ясувала, що я — не найкращий чоловік у світі. Справжнє змагання між двома жінками, яке я не можу виграти. 

— Можливо, варто просто подзвонити сантехніку? — пропоную, намагаючись зберегти мир. — А чому б тобі просто самому не поглянути на кран? — запитує Іда, ніби це так просто. 

— Тому що я не сантехнік, — відповідаю, намагаючись не піддаватися на провокації. 

— Але в тебе ж, мабуть, є інструменти, — підказує Настя. Вона виглядає так, ніби вважає, що я можу просто взяти молоток і все полагодити. 

— Інструменти — це не панацея, — кажу, з гіркотою у голосі. 

— А може, ти просто хочеш закінчити те, що ми тут почали? Настя червоніє, а Іда, здається, не помічає натяків. Вона вже знову зайнята своїми думками про кран.

— Гаразд я піду подивлюся на кран, — нарешті погоджуюсь, намагаючись звільнити простір для Насті. — Але обіцяй, що ти не будеш тут стояти у своїй піжамі з котиками й спостерігати за мною. 

— Чому? Я можу бути твоїм вірним помічником, — сміється Іда. Підвожу очі до небес, намагаючись зрозуміти, як мені пощастило з такою сусідкою. І тут я вирішую, що, можливо, краще зупинитися на півдорозі й просто подивитися на той клятий кран. 

Ми виходимо на кухню, з подивом виявляю, що кран дійсно несправний. Вода, виривається з нього, як з фонтана. 

— Ось, бачиш, — каже Іда, вказуючи на кран, — я ж казала, що це проблема! — Це ти просто вмієш знаходити проблеми, — відповідаю, намагаючись залишити в собі хоч трохи терпіння. 

Перевіряю кран, а Іда стоїть поруч, обережно спостерігаючи. Вона може бути дратівливою, але водночас я відчуваю, що це просто її спосіб намагатися бути корисною. 

— Ти точно знаєш, що робиш? — запитує вона, коли я починаю крутити гайки. 

— Звичайно! Просто вдаю з себе сантехніка, — відповідаю, сподіваючись, що це хоч якось її заспокоїть. 

— А ти ж не сантехнік? — запитує вона, розумію, що не зможу вийти з цього замкненого кола. — Іда, я не сантехнік, але я можу стати експертом в уникненні проблем, — кажу, повертаючись до неї. 

Нарешті мені вдається закрутити гайку, і вода перестає текти, мов струмок, що закінчився. Я відчуваю, що переміг. Хоча отримав збитки у вигляді мокрої футболки. 

— Ось, бачиш? — кажу, повертаючись до Насті, яка стоїть на порозі, схрестивши руки на грудях. — Всього лише питання часу. 

— Ти справжній герой, — промовляє Настя, відчуваю, як мене знову охоплює задоволення. — Дякую, — відповідаю, злегка зніяковіло. — Тепер можна повернутися до наших справ? Але тут Іда знову втручається: