Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

попередню з наступною розділяла вічність. Повітря стало важким, вологим, майже твердим. Здавалося, я дихаю цегляним повітрям. Баба продовжував дивитися на мене згори вниз, але прочитати написане не пропонував.

Як завжди, мене врятував Рахім-хан. Він простяг руку та обдарував мене усмішкою, в якій не було й натяку на вдаваність.

— Даси мені, Аміре-джан? Хочу прочитати.

Баба майже ніколи не звертався до мене, вживаючи оце пестливе «джан».

Баба знизав плечима і підвівся. Здавалося, він теж відчув полегшу, ніби Рахім-хан порятував і його.

— Так, хай кака[15] Рахім почитає. А я йду нагору збиратися.

По цих словах батько вийшов з кімнати. Зазвичай я обожнював бабу з фанатизмом, близьким до релігійного. Але тієї миті шкодував, що не можу розпороти вени та випустити зі свого тіла його трикляту кров.

Через годину, коли вечірнє небо затяглося імлою, баба і Рахім-хан поїхали батьковою машиною на якусь вечірку. Виходячи, Рахім-хан сів навпочіпки переді мною, вручив мені аркуші з казкою та ще один, згорнутий. Широко всміхнувся і підморгнув.

— Це тобі. Прочитай пізніше.

Він замовк, а тоді додав єдине слово, яке заохотило мене до письма більше, ніж усі компліменти, що я чув згодом від різних редакторів. Він сказав мені «браво».

Вони поїхали, а я сидів на своєму ліжку і шкодував, що Рахім-хан — не мій тато. А потім подумав про бабу, і про його великі могутні груди, і як добре, коли він пригортає мене до них, і як уранці він пахне брютом, і як його борода лоскоче мені обличчя. Зненацька я відчув таку провину, що кинувся у ванну та виблював у вмивальник.

Тієї ночі, згорнувшись клубочком у ліжку, я знову і знову перечитував записку Рахіма-хана. Ось що в ній було.

Аміре-джан, мені дуже сподобалася твоя казка. Машалла [16] , Бог подарував тобі особливий талант. Тож твій обов’язок — дбати про нього, адже тільки віслюк нехтує даровані Господом таланти. Ти написав казку грамотно та цікаво. Але найбільше в ній вражає іронія. Можливо, ти навіть не знаєш значення цього слова. Нічого, колись дізнаєшся. Це те, чого деякі письменники прагнули досягнути впродовж довгих років праці, але так і не зуміли. А тобі вдалося вже в першій своїй казці. Аміре-джан, мої двері завжди будуть відчинені для тебе. Я радо вислухаю будь-яку твою історію. Браво.

Твій друг, Рахім

Підбадьорений запискою Рахіма-хана, я схопив казку і, як ураган, помчав униз, де на матраці у вестибюлі спали Алі й Гассан. То був єдиний раз, коли вони спали в нас у будинку — баба поїхав, і Алі мав за мною наглядати. Я розтермосив Гассана і запитав, чи хоче він послухати оповідку.

Той протер заспані очі й потягнувся.

— Зараз? А котра година?

— Яка різниця? Це особлива оповідка. Я сам її написав, — прошепотів я, сподіваючись не розбудити Алі.

Гассанове обличчя проясніло.

— Тоді я мушу її почути, — сказав він, скидаючи ковдру.

Я прочитав йому свою казку у вітальні біля мармурового каміна. Цього разу без жартівливих відступів від тексту, адже текст мій! Як не крути, Гассан був ідеальний слухач, казка поглинула його цілком, а обличчя змінювало вираз залежно від інтонації тексту. Коли я прочитав останнє речення, він майже безгучно зааплодував.

— Машалла, Аміре-ага. Браво!

Гассан сяяв.

— Тобі сподобалося? — запитав я, вдруге розсмакувавши таку солодку схвальну критику.

— Настане день, іншалла[17], і ти станеш видатним письменником, — сказав Гассан. — І твої оповідки читатимуть люди з усього світу.

— Гассане, ти перебільшуєш, — відповів я. Але ж як я його за це любив.

— Ні. Ти будеш видатним і відомим, — наполягав Гассан. Тоді замовк, ніби збирався от-от ще щось додати. Добирав слова, прочищаючи горло. Зрештою сором’язливо сказав: — А можна дещо запитати про цю оповідку?

— Авжеж.

— Ну... — почав він і спинився.

— Говори, Гассане, — всміхнувся я. Та враз невпевнений письменник у мені перехотів чути те, що йому казатимуть.

— Ну, — знову озвався Гассан, — якщо можна запитати, то навіщо той чоловік убив свою дружину? Тобто навіщо йому взагалі було сумувати заради сліз? Він же міг просто цибулі понюхати...

Я був приголомшений. Цей варіант, аж до безглуздя очевидний, навіть не спав мені на думку. Я німо ворушив губами. Отак за ту ніч я і дізнався про один з письменницьких здобутків — іронію, і наткнувся на підводний камінь цього ремесла — прогалину в сюжеті. А показав мені її саме Гассан. Гассан, який не вмів читати і за все своє життя не написав жодного слова. Раптом мені у вухах зазвучав холодний понурий голос: «Та що він знає, цей неписьменний хазареєць? Він щонайбільше стане кухарем. Як він сміє тебе критикувати?».

— Ну... — почав я. Але так і не завершив того речення.

Тому що зненацька Афганістан змінився назавжди.

Розділ п’ятий

Щось заревіло, наче грім. Земля злегка здригнулася, і ми почули автоматне «тра-та-та-та-та».

— Батьку! — скрикнув Гассан.

Ми зірвалися на ноги і вилетіли з вітальні. Алі, накульгуючи, метався по вестибюлю.

— Батьку! Що то за звук? — викрикнув Гассан, простягаючи руки до Алі.

Алі обхопив нас. Зблиснуло біле світло, осяяло небо сріблом. Потім ще раз, і відразу — стрімке стакато автоматної черги.

— То полюють на качок, — сказав Алі хрипким голосом. — Ви ж знаєте, на качок полюють уночі. Не бійтеся.

Удалині завила сирена. Десь розбилося скло, хтось закричав. Я почув, що на вулицях люди: вони зривалися зі сну і вибігали, мабуть, просто в піжамах, зі скуйовдженим волоссям і заспаними очима. Гассан плакав. Алі пригорнув його міцніше, ніжно притиснув до себе. Згодом я буду себе переконувати, що не заздрив Гассану. Анітрохи.

Так ми й тулилися один до одного аж до світання. Стрілянина і вибухи тривали менше години, проте ми страшенно перелякалися, тому що ніколи раніше не чули пострілів на вулицях. Тоді ці звуки були для нас чужинськими. Покоління афганських дітей, чиї вуха звиклі до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося. Горнучись один до одного в їдальні та чекаючи світанку, ми й не здогадувалися, що настав кінець життєвому ладу. Нашому життєвому ладу. Якщо й не кінець, то принаймні початок кінця. Справжній кінець, офіційний кінець, настане спершу в квітні