Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

         Ольга стояла на кам’яній платформі посеред абсолютної темряви. Лише браслет на її зап’ясті пульсував м’яким чорним світлом, що розсипалося срібними іскорками.

— Де я? — її голос лунав у порожнечі, мов у нескінченній печері.

— У собі, — пролунав знайомий голос.

          Вона обернулась. Перед нею — друга Ольга. Та сама, яку вона бачила у видінні раніше: з довгим волоссям, в темному вбранні, очі блищали сталевим блиском. Вона виглядала старшою. Сильнішою. І… зламаною.

— Ти — це я, — прошепотіла справжня Ольга.

— Та, якою ти була до зради. До болю. До втрати. — Дзеркальна Ольга підійшла ближче. — Хочеш правди? Дивись.

          І темрява навколо вибухнула спогадами.

          Ольга бачила себе — сильну, впевнену, закохану в Леона. Вони разом планували втечу, разом збирали команду, разом сміялись і плакали. Вона бачила, як вперше проявила свою силу — коли її гнів розбив купол Університету.

          А потім — страх. Перехоплення. Мірена. І головне: вибір.

Здати всіх. Або втратити Леона назавжди.

— Ти вибрала жертву, — сказала друга Ольга. — Але сподівалась, що зможеш це виправити.

— Я… не знала, що буде так боляче, — прошепотіла вона, стискаючи серце.

— Емоції — це не слабкість. Це сила. І саме за це тебе боялися. Саме за це тебе зрадили ті, кому ти довірилась.

           Зі спогадів виплив образ Мірени — холодна, спокійна, але з жорстокістю в очах. Вона стояла над Ольгою, що лежала в медичному залі, під’єднана до пристрою стирання пам’яті.

— Вона сказала: «Збережи її, ми ще використаємо її силу. Коли вона забуде, ким була — стане ідеальною зброєю».

           Ольга впала на коліна.

— А тепер ти маєш вибір, — мовила її дзеркальна копія. — Залишитися зраненою. Або відродитися.

— Як?

— Прийняти все. І об’єднати себе.

         Ольга підвелася. Дивилась собі в очі.
— Я — не лише біль. І не лише кохання. Я — сила. Я пам’ятаю.

        Вони злились у єдине ціле. Браслет спалахнув, розлетівся і зник.

        І тоді світло вибухнуло навколо неї.

        Вона розплющила очі. Леон стояв перед нею. І в його очах — здивування.

— Ти… змінилась.

— Ні, — сказала Ольга тихо. — Я стала собою.