Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

        Після повернення з глибин своєї свідомості Ольга стояла мовчки. Її погляд був спокійним, але в ньому палахкотів новий вогонь. Леон відчув зміну — щось у повітрі стало важчим, справжнішим.

— Тепер ти пам’ятаєш, — сказав він. — Все.

— Так, — відповіла вона. — І я знаю, що більше ніколи не дозволю себе використати.

        Віддалено з боку табору почулося гудіння — тривожний сигнал.

        Кай вбіг, обличчя було напружене.
— Вони нас знайшли. Університет послав Ловців.

        Леон стиснув щелепу.
— Часу мало. Ти маєш тікати, Ольго.

— Ні. Я не тікатиму, — її голос був твердим, як сталь. — Усе моє життя було втечею. Тепер я — вітер, що повертається бурею.

        Вона ступила вперед, очі засяяли теплим сріблом.

— Я повернуся в Університет. Але не як студентка. Як сила, яку вони намагались знищити.

         Кай зиркнув на Леона, потім на неї.

— Це самогубство, — сказав він. — Там сотні. Ти одна.

— Вона не одна, — мовив Леон. — І якщо вона йде, я йду з нею.

         Під вечір Нейтрали зібралися. Хтось був проти — хтось боявся. Але більшість... більшість пам’ятала, ким була Ольга раніше. І вірили в ту, ким вона стала знову.

         Вона стояла перед ними — не як лідерка, а як іскра.

— Ми не будемо більше ховатися. Вони забрали наші імена, нашу волю, наші почуття. Але ми — не їхні творіння. Ми — живі. І ми маємо повернути собі світ, — сказала вона. — Почнемо з Університету.

         І тоді полум’я здійнялось в небо. Не вогонь — а енергія сердець. Відлуння всіх емоцій, що їх намагались приглушити.

         Ольга не прагнула помсти.

         Вона прагнула справедливості.