Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

          Ніч вкривала Університет, як тінь від колоса. Куполи мерехтіли енергією, а по периметру патрулювали Ловці — ті, хто пройшов через стирання емоцій і став слухняним інструментом у руках Мірени.

         Ольга стояла на височині з Леоном і Каем. Її пальці обіймали медальйон — єдину річ, яка залишилась від колишньої себе. Усередині пульсував вогонь.

— Ми готові? — тихо спитав Кай.

— Майже, — відповіла вона. — Але перш ніж ми почнемо... я хочу сказати одне.

          Вона повернулась до натовпу, що зібрався позаду: Нейтрали, вигнанці, ті, хто боявся, але більше не хоче мовчати.

— Вони навчали нас, що емоції — це загроза. Що любов, гнів, біль і радість — це хвороба. Але це — те, що робить нас людьми. І сьогодні ми не лише боремося за себе. Ми боремось за всіх, хто забув, що значить жити.

         Ольга підняла руку. Повітря навколо завібрувало. Від її тіла розходились хвилі енергії — жива, вогняна, емоційна сила. Цього разу вона не стримувала її.

         І тоді Нейтрали рушили.

         Перший вибух зруйнував захисний бар’єр Північної вежі. Вежа впала, здійнявши пил і сполох. Ловці кинулись до бою — але на їхньому шляху стояла Ольга.

          Вона простягнула руки, й повітря між нею і нападниками вигнулось, мов дзеркальна стіна. Гнів вирвався з її серця і став захистом — вони не змогли пройти.

           Кай і Леон діяли злагоджено — як у старі часи. Рухались через коридори, виводили людей з-під контролю, ламали системи безпеки.

          Ольга увійшла до центральної зали — в ту саму, де вперше прокинулась без пам’яті. Там чекала вона.

Мірена.

— Я знала, що ти повернешся, — сказала жінка. Вона була спокійна, мов лід, але в очах горіло щось інше — страх?

— І ти знала, що я згадаю, — відповіла Ольга. — Знала, що я сильніша за це місце.

— Я знала, що твої емоції знищать тебе. Але, схоже, ти зробила з них зброю.

— Не зброю. Свободу, — відповіла вона і ступила ближче. — Але є ще одне, що я мушу знати.

         Мірена всміхнулась ледь помітно.
— Нарешті. Ти готова почути правду. Про мене. І про себе.

— Що?

— Ти — не перша. І не єдина. Ти — частина експерименту. Моя… донька.

          Ольга застигла.

          Світ знову захитався.

— Ні…

— Так. І твоя сила — не випадковість. Вона спадкова. Але ти вибрала шлях, який не обирали ми. Ти — моя помилка. І моя гордість.

          Ольга стояла між війною, правдою і глибинним вибором: врятувати Університет — або знищити його назавжди.