Марина Вітер - Іскра у майбутньому, Марина Вітер

       Ольга мовчала. У її вухах стукало серце, в очах — вогонь і зневіра водночас.

— Я твоя… донька? — прошепотіла вона, ніби ці слова були отрутою.

        Мірена стояла нерухомо, немов мармурова статуя.

— Ти була створена, Ольго. Винесена не лише з мого тіла, а з моєї волі. Твоя енергія — це і є ключ. Я плекала тебе змалку. Але коли побачила, що ти не піддаєшся програмі… я вирішила почати з чистого аркуша.

— Ти стерла мені пам’ять.

— Я спробувала дати тобі нове "я", без емоцій, без болю. Але ти повернулась. Сильніша, ніж я могла уявити.

         Ольга відчувала, як усе всередині неї палає.
— Ти викрала мене в мене самої. Ти зламала мені життя.

— Я врятувала тебе, — твердо сказала Мірена. — Ти б згоріла у своїй же силі.

— А тепер я керую нею. І я обираю.

         У цей момент двері розчахнулись — Леон і Кай увірвались до зали, за ними — декілька Нейтралів. Очі Леона зустрілися з очима Ольги — він усе почув.

— Вбий її, — прошепотів хтось позаду.

          Ольга не рухалась.

— Вона заслужила. За все.

         Але Ольга стояла, мов колона вічності.

— Якщо я вб’ю її — я стану нею, — мовила вона. — Мої емоції не створені для помсти. Вони — для життя.

         Вона підняла руки. Її енергія здійнялась вгору, обвила стіни, проникла у саме ядро Університету. Відлуння її почуттів — болю, любові, гніву, надії — торкнулось кожного, хто ще був під контролем. Ловці зупинились. Програмування дало тріщину. Система — затріщала.

— Ти справді стала вищою за мене, — прошепотіла Мірена. — Я хотіла зробити з тебе зброю, а ти стала… людиною.

           Куполи Університету почали розвалюватися. Але не в агонії — у перетворенні. Структури світла та енергії змінилися — на місці старої машини контролю з’явилось місце для вибору, для нової системи.

          Ольга стояла серед цього, як серце бурі. Але вона більше не була самотня. Леон — біля неї. Кай — за спиною. І сотні тих, хто знову навчився відчувати.