Дроянда - Бити разом, Дроянда

Аліна і Максим

Максим сам прийшов до неї. Без охорони, без важливого вигляду. Просто — чоловік, якого зачепили.

Вона ще не відкрила двері, коли почувся звук дзвінка. Погляд Аліни був серйозним, коли вона відчинила.

— Ти? — запитала вона, приготувавшись до того, що може бути складно.

— Ти не відповідаєш на мої дзвінки. Я прийшов поговорити.

Максим увійшов у квартиру і поставив свої туфлі на підлогу, наче хотів залишити весь свій кар'єрний образ за дверима. Він виглядав, як звичайний чоловік — не на роботі, не в офісі. Просто один з тих, хто намагається зрозуміти.

— Якщо ти мені не довіряєш, ми не маємо майбутнього, — сказав він із розпачем, дивлячись на неї.

Аліна мовчала кілька секунд. Вона наче мала сказати щось різке, але замість цього її голос виявився тихим, майже тремтячим.

— Я не ревную тебе до роботи. Я боюся, що знову стану невидимою для того, хто мені важливий.

Її очі зустріли його погляд, і, здається, між ними утворилася та сама тиша, що заповнювала всі попередні дні. Тиша нерозуміння, втрати і неназваного страху.

Максим почув кожне слово. Він наблизився до неї.

— Ти не будеш невидимою, — прошепотів він. — Ти не повинна бути невидимою. Ти важлива для мене, і я обіцяю, що це не зміниться. Але якщо ми хочемо залишатися разом, нам треба вчитися слухати один одного. Більш відкрито. Без усіх цих масок і образ.

— І я боюся... що можливо ми вже занадто далеко зайшли, — промовила вона, стискаючи його руку. — Можливо, я вже не знаю, як це — бути з кимось без постійних страхів і сумнівів.

Максим обняв її, не даючи шансів на відстань. Він заспокоював її, як міг, і при цьому внутрішньо розумів, що їм обом потрібно зробити вибір. Той самий вибір, який визначить їхнє майбутнє.

— Я не знаю, що буде далі, Аліно, — сказав він м'яко. — Але я готовий намагатися. Не для роботи, не для репутації. А для тебе. Для нас.

Аліна не могла більше мовчати. Вона відчула, як цей момент стає її можливістю не тільки для прощення, але й для змін у собі.

— Ти мене не втратиш, — прошепотіла вона.

— Але тільки якщо знову будеш поруч.

Вони сиділи разом, на дивані, без слів. Всі ці моменти невизначеності, які вони відчували до цього, раптом здались такими малими.

Максим нахилився і поцілував її в чоло.

— Ми будемо працювати над тим, щоб не знову не втратити один одного. Але для цього потрібно зробити ще один крок вперед.

Аліна кивнула, відчуваючи себе вперше за довгий час трохи спокійнішою.

Цей розділ став для них переломним. Тепер вони знали, що необхідно не лише довіряти, але й боротися за відносини, в які вони обидва вклали багато емоцій.

Вони обидва розуміли, що справжня битва тільки починається. Тому що кожен з них має свій шлях, свої випробування і свою боротьбу за те, щоб бути справжнім разом.

***

Максим сидів мовчки. Його пальці повільно ковзнули по краю дивану, ніби шукаючи щось знайоме. Аліна сіла поруч, залишивши між ними кілька сантиметрів тиші. Вона дивилася на його руки. Сильні, впевнені — і водночас зараз злегка тремтіли.

— Коли я була маленькою, — тихо почала вона, — я часто уявляла, як хтось помітить мене. Не через оцінки, не через успіхи… просто — побачить мої справжні страхи і не втече. А потім я подорослішала і навчилась бути сильною. І... невидимою.

Максим глянув на неї. Його погляд був уважним, беззахисним, наче він уперше бачив її не лише як ту, хто впевнено тримався в офісі, а як жінку, яка мала серце зі шрамами.

Вона нарешті повернулася до нього обличчям. Очі блищали — не тільки від сліз, а й від гніву, страху, надії, що боролися всередині.

— То чого ж ти не бачив, коли я йшла? Коли мовчала на роботі, бо не хотіла бути «ще однією з офісу»?

— Бо я боявся... — визнав він. — Що якщо відкриюся повністю — втрачу себе. Але тепер розумію: я втрачаю тебе.

Він узяв її долоню, повільно, ніби запитуючи дозволу.

— Дозволь мені побачити тебе по-справжньому. Не як ідеальну, а як живу, справжню, з усіма твоїми емоціями. І дозволь мені бути не босом, а просто Максимом. Людиною, яка закохана в тебе.

Аліна опустила погляд. Її серце билося нерівно. У голові лунали фрази: «Не вір», «Знову зробить боляче», «Ти знову станеш другорядною». Але поруч із цим тихо, ледве чутно, з’являлося нове:

«А якщо він щирий?..»

— Один крок, — прошепотіла вона. — Один справжній крок. І тоді, можливо… ми зможемо почати заново.

Максим м’яко стиснув її руку.

— Один крок — прямо зараз. Я залишаюсь. Без ролей. Без планів. Просто тут, поряд.

Він зняв годинник, поклав телефон екраном донизу.

— Я не йду, поки ми не станемо ближчими. Навіть на дотик.

Аліна ледь посміхнулася. Непевно, але щиро. Вона притулилася до нього, обережно. Як до людини, яку ще не пробачила, але якій дала шанс.

Їхнє мовчання більше не було холодним. У ньому народжувалася надія.