Дроянда - Проклята душа, Дроянда

Лія відчувала, як напруга наростає в повітрі. Тіні довкола них згущувалися, набуваючи загрозливих обрисів. Її серце гучно калатало, але вона не відступила.

— Що це за створіння? — прошепотіла вона, не відводячи погляду від рухомої темряви.

Ейдан стиснув її руку.

— Це вартові межі. Вони не дозволяють нікому забрати ключ просто так.

Одна з тіней вирвалася вперед, і Лія ледве встигла ухилитися. Вона відчула, як щось холодне, майже невидиме, ковзнуло повз її плече. На шкірі залишився пронизуючий холод.

— Що нам робити? — запитала вона, відчуваючи, як страх пробирає її наскрізь.

Ейдан виштовхнув її за спину, ставши між нею та тінями.

— Ми повинні довести, що гідні.

Лія стиснула кулаки. Вона прийшла сюди не для того, щоб відступати.

— Як?

— Ми повинні боротися або… запропонувати щось натомість.

Тіні знову заворушилися. Їх ставало більше. Вони шепотіли, змушуючи Лію тремтіти. Голоси були холодні й безжальні, але водночас… знайомі. Вона не могла зрозуміти чому.

— Вони хочуть забрати щось у нас? — запитала вона.

Ейдан кивнув.

— Спогади, почуття, частину душі…

Лія вдихнула. Вона знала, що ця подорож змінить її. Але чи була вона готова втратити частину себе?

Тіні чекали.

Ейдан обернувся до неї.

— Я можу битися, але це твій вибір. Ключ призначений для тебе.

Лія на мить заплющила очі. Вона пригадала, заради чого тут опинилася. Вона не могла відступити.

— Я готова.

Вона зробила крок вперед.

Тіні зупинилися. Вони ніби вивчали її, очікуючи рішення.

— Я віддам… — Лія зупинилася, відчуваючи, як слова застряють у горлі. — Я віддам спогад про той день, коли зрозуміла, що більше не боюся.

Ейдан різко повернувся до неї.

— Лія, ні!

Але вже було пізно. Тіні охопили її, і раптовий біль пройшов крізь неї, змушуючи її затамувати подих. Її свідомість затуманилася, щось важливе зникло.

Коли вона розплющила очі, вівтар перед нею засяяв. Кристал випромінював м’яке світло, ніби визнаючи її жертву.

Вона похитнулася, але Ейдан встиг підхопити її.

— Ти… ти в порядку? — його голос був схвильованим.

Лія намагалася пригадати, що саме вона віддала, але відчувала лише порожнечу.

— Я не знаю, — прошепотіла вона.

Але тепер вони мали ключ. І шляху назад вже не було.