Анна Потій - Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій

За півтори години заняття архімагеса Тіррена вичавила з мене всі соки, ніби навмисне знущаючись. Я не могла зрозуміти такого ставлення до себе. Чим я їй не догодила? Начебто з одного боку вона не виявляла до мені неприязні, але на заняттях завжди ганяла на повну. Невже вона здогадується про наші з Демом стосунки і не схвалює їх? Треба поговорити з Демом про неї, але якось не дуже хотілося користуватися нашими відносинами для скарг на його бабусю. Некрасиво.

— Сподобалося? — посміхнулася Ніда, коли ми поверталися до своєї кімнати.

— Архімагеса Тіррена мене архідістала, — зітхнула я, викликавши черговий смішок Ніди цією приставкою «архі». — Ти їй нічого не говорила про нас із Демом?

— Ні. З якого дива мені з нею обговорювати твоє особисте життя? Вона зі мною особливо й не спілкується. Це тебе вона вирізняє з інших. І твій хлопець тут не до чого. Кажуть, архімагеса часто вибирає собі таких улюбленців і весь час навчання їх так ганяє.

— От пощастило, так пощастило… — не подобалася мені така пильна увага архімагеси Тіррени. Я б воліла, щоб мною зацікавилася викладачка по зіллям, але вона нікого зі студентів не виділяла взагалі. — Слухай, Нідо, давай сьогодні прогуляємось у місто? Погода хороша, ще тепло. Якщо ти, звісно, не втомилася після бойової магії.

Ніда так здивувалася моєї пропозиції, що навіть зупинилася посеред коридору.

— Та невже? А як же твій хлопець? — Ніда не могла встояти перед дружнім підколом.

— Я з ним сьогодні вже бачилася, — я демонстративно наморщила носа. Ось що мені в Ніді не подобалося — її уїдливість. Якою б хорошою подругою вона не була, без гострих слів Ніда не була б Нідою. — То що, ходімо?

— Ходімо, — погодилася Ніда. — Тільки треба зазирнути в душ. Я вся спітніла після занять.

— Я теж.

Через годину ми вже прогулювалися центральною площею Мірравеля. Навіть у будні дні вона завжди була жвавою. Тут і там прогулювалися люди, купували щось у палатках, заходили в крамнички, які стояли тут майже впритул один до одної, обідали в кафе. Ми з Нідою розглядали товари, балакали про все і ні про що, насолоджуючись останніми теплими днями. Я любила таку осінь — по-літньому теплу, але вже неспекотну, з жовтіючим листям, стиглими гарбузами та яблуками та гарячим шоколадом із прянощами, який завжди починали продавати на площі та в кафе з початком осені.

Втомившись кружляти площею, ми зайшли в наше улюблене кафе. Кишенькових грошей у нас було небагато, але на кухлик гарячого шоколаду з тістечками у нас вистачало. Розташувавшись на терасі, ми неквапом потягували какао і смакували тістечками, спостерігаючи за людьми, що проходили повз нас. Надвечір центральна площа ще більше оживала.

— Гарне тут місце, так, Кетто? — Ніда примружила очі, милуючись сонцем, що заходило. Сьогодні небо забарвилося в ніжно-рожевий, що плавно переходив у глибокий фіолетовий, з кількома смугами яскраво-жовтого, ніби випадково залишеними пензлем художника. — Недорого й тістечка що треба.

— Так, але Дем все одно смачніше готує, — я не могла втриматися, щоб не похвалити коханого. Я й так всю нашу прогулянку про нього мовчала. — Він такий лимонний пиріг мені приготував — збожеволіти! А я навіть не розповідала йому, що лимони люблю. 

— Ото б пригостила мене, тоді я могла б порівняти. А то тільки розповідаєш і все, — Ніда, сміючись, насупилась. Нехай вона бурчала по-доброму, але вона бурчала. Невже так завжди буде, щойно я заговорю про Дема? Сподіваюся, згодом вона звикне.

— Погодься, це буде дивно, якщо я попрошу його спекти щось для тебе. А з нами на прогулянку ти не хочеш іти.

— Бути третьою зайвою? — Ніда хитнула головою. — Та ні!

— То знайди собі хлопця, Нідо! Скільки їх можна відшивати?

— Мені аби хто не потрібен.

— Ти надто прискіплива, подруго. Дай їм шанс.

— Хлопець має кохати, хотіти бути з тобою, робити щось для тебе, проявляти ініціативу, а не так просто, коли ти покликала — він і йде. Ось твій Дем такий?

— Так, він сам мене покликав на побачення і одразу ж сказав без жодних натяків, що я йому подобаюсь.

— Ну, це поки що. А потім?

— Нідо, чого ти така недовірлива? Чому від кожного хлопця ти чекаєш підступу?

— Бо тільки такі мені зустрічалися.

— А мені ось ні. Будь ласка, не переноси свої невдачі у коханні на мене. Невже ти просто не можеш за мене порадіти?

— Я й радію, — Ніда спробувала усміхнутися, але було видно, що то вона нещиро. — Просто хочу, щоб ти була обережною, Кетто, бо знову потім плакатимеш.

— Не так вже я часто плакала через хлопців.

— Ти просто швидко забуваєш, крихітко, а я пам'ятаю кожну твою сльозинку. Адже я завжди з тобою, щоб не сталося. Хлопці приходять і йдуть, а ми завжди будемо одна у одної. Адже так?

Нехай іноді мені здавалося, що ми готові посваритися з кінцями з Нідою, а її вчинки мене злили і дратували, я все одно її любила і не уявляла свого життя без неї. Ніда була мені майже як сестра.

— Правда, Нідо. А знаєш, давай не будемо сьогодні повертатися до академії і підемо до мене додому. Мама зрадіє. У неї на вечерю точно щось смачненьке буде. І сніданок вона нам казковий приготує.

— А пішли! — Ніда з радістю погодилася. Вона любила залишатися у мене з ночівлею.

Батьки зовсім не очікували нашої появи посеред тижня, тому що я сказала, що житиму в гуртожитку, але нічого не мали проти нашого візиту. Ми якраз дуже вдало прийшли до вечері. Мама запекла курку з картоплею, вона завжди готувала так, що залишалося на завтра, тож вистачило всім. До чаю вона подала горіхове печиво і гарбузовий пиріг — мої улюблені осінні ласощі. Наївшись так, що дихати було важко, ми з Нідою розвалилися на моєму ліжку. Хоч у нас і була гостьова кімната, ми полюбляли спати разом, коли ночували одна в одної — так можна було розмовляти, доки не заснеш.

— А чого це твій Дем не дзвонить? — поцікавилася Ніда. — Не хвилюється зовсім, що ти так надовго зникла?