Анна Потій - Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій

— Вже працюєш? — пролунав за спиною сонний голос.

Я повернулась. Він стояв у дверях, розпатланий, дивлячись на мене з легким прищуром.

— Швидше записую, доки не забула, — усміхнулася я.

— А я сподівався, що ти готуєш тут сніданок, — Дем підійшов ближче і нахилився до мене, легко торкаючись губами моєї скроні.

— Сам готуй, коли вже підвівся, — посміхнулася я.

Дем відкрив холодильник, вивчаючи його вміст. Діставши продукти, він повернувся до мене.

— І які рецепти ти записала? — спитав він, починаючи готувати сніданок.

— Нові зілля для зняття втоми. Після випускних іспитів зрозуміла, що такі речі є корисними.

— Чудова ідея.

Ми поснідали, говорячи про все на світі. Але навіть за звичайними розмовами я не могла позбутися почуття, що щось змінилося. Може, це лише усвідомлення того, що навчання закінчено, і попереду — доросле життя.

Або, можливо, ще щось.

Після сніданку ми трохи затрималися за столом, допиваючи каву. У повітрі повисла якась невизначена напруга — не неприємна, але все ж таки помітна.

— І що тепер? — спитала я тихо, відставляючи чашку.

Він глянув на мене, трохи насупившись.

— У сенсі?

— Ну… Я закінчила академію. В мене немає більше іспитів, занять. Лише робота. І… — я зам'ялася, але все ж таки продовжила: — Що далі?

Дем зітхнув, відкинувся на спинку стільця і ​​схрестив руки на грудях.

— Ти знову хочеш про це поговорити?

— Чому знову? Ми майже і не говорили.

— Тому що я знаю, до чого ти ведеш, — Дем уважно глянув на мене. — Ти хочеш знову порушити тему переїзду в інший світ, так?

Я стиснула губи. Він має рацію, але мені не хотілося починати суперечку.

— Просто хочу зрозуміти, які у нас плани, — обережно сказала я.

— Ти знаєш мої думки щодо цього, — Дем подався вперед, спершись ліктями на стіл. — Я не розумію, навіщо тобі та Земля. Там нема магії. Там усе чуже. Так, можливо, безпечно від темних магів, але…

— Але що? — я стиснула кулаки.

— Я не хочу жити у світі, де я ніхто. Я не знаю, як там заробляти, Кетто.

Ми замовкли. Я втупилася в свою чашку, обхопивши її долонями, а Дем, здається, боровся з собою, перш ніж знову заговорити.

— Я хочу, щоб ти була щасливою, — нарешті сказав він. — Але мені це не подобається.

Я втомлено зітхнула.

— Я не збираюся зараз тікати в інший світ. Але мені потрібно знати, що у нас є вихід. Якщо все стане гірше, у нас буде місце, куди піти.

Дем дивився на мене довго, а потім здався.

— Добре. Можна буде якось просто переміститися туди на тиждень і подивитися, як там усе. Але поки що давай просто жити далі. Гаразд?

Я кивнула, і Дем, здається, трохи розслабився.

— Чудово. А тепер вистачить похмурих розмов. У нас попереду літо, і я не збираюся витрачати його на суперечки.

Я посміхнулася.

— Подивимося, чи вийде у нас без суперечок.

Дем теж посміхнувся. Напруга трохи спала, але я знала — ця розмова ще не раз спливе.

 Прийшовши додому, я випила чаю з батьками, бабусею та дідусем, намагаючись поводитись як ні в чому не бувало, а потім замкнулася у своїй кімнаті. Діставши величенький рюкзак, я кинула в нього трохи одягу та інших потрібних мені речей. Не забула і про інгредієнти для зворотного порталу. У потайну кишеню я сховала каблучку та браслет, які купила спеціально, щоб обміняти на Землі на гроші. Адже там немає банків, де міняють наші грощі. Подумавши, я взяла книгу, що колись написав Дем, казки для дітей про зірки, і сховала в ній нашу фотографію, зроблену в Соммерінді. Чекаючи, поки батьки заснуть, я написала три листи — їм, Дему та Ніді, а потім узяла з кухні запаси їжі і лягла спати.

Холодний туманний ранок обіймав мене за плечі, коли я стояла в саду свого дому з важким рюкзаком за спиною. Витираючи сльози, я вдивлялася в дорогу, що вела до будинку, благаючи всіх 12 богів, щоб вони привели до мене Дема. Я не хотіла його кидати, але якщо він мною дорожить, то має прийти і зупинити. Якщо його принципи і гордість йому важливіші за мене, то і я не буду принижуватися. Вирішила піти — значить, піду.

Я повільно рахувала до 25, як завжди робила, чекаючи чогось важливого, і до болю в очах вдивлялася в дорогу. Але він не прийшов. Можливо, було ще занадто рано і Дем напевно прийшов би в обід, але саме тому я тікала вранці. Я не хотіла давати йому додаткових бонусів. Хотів би — побіг би за мною одразу, щойно я вискочила за поріг. Але він залишив мене наодинці з моїм болем, і цього я йому пробачити не могла. Я покараю його. Хай тепер постраждає! Нехай тепер шукає мене на Землі, якщо я йому потрібна!

Закінчивши рахувати, я дістала з коробки все необхідне для ритуалу, провела його і відкрила портал. Кинувши останній погляд на дорогу і переконавшись, що Дема там немає, я впевнено зробила крок вперед, прощаючись з колишнім життям. На мене чекає нове життя і новий світ. І хай тепер Дему вітер підкаже, в якій я блукаю стороні.

Ось і кінець 1-ї книги. Дякую всім, хто пройшов цей шлях разом з моїми героями! Продовження пригод Кетти чекайте у серпні. :) 

І невеличкий подарунок. В закріпленому повідомленні і блозі буде посилання на відео з фінальною піснею. 

До зустрічі в нових історіях! :)

Кінець