Карлос Руїс Сафон - Гра янгола

й дуже довга шия була обмотана оксамитовим поясом, з якого звисало перекинуте розп’яття. Я дивився, як вона повільно наближається до мене; я був неспроможний дихати, мої очі прикипіли до тих окреслених неможливими лініями ніг під шовковими панчохами, які, певно, коштували більше, аніж я заробляв за рік, і в зав’язаних на щиколотках шовковими шнурками черевичках із носаками, гострими, мов кинджали. За все своє життя я не бачив нічого такого прекрасного й такого, що вселило б мені більший страх.

Я дозволив, щоб це створіння потягло мене до ліжка, на яке я впав із розгону, буквально кажучи, на гепу. Профіль її тіла чітко вимальовувався у світлі свічок. Моє обличчя й мої губи опинилися на рівні її голого живота й, сам не усвідомлюючи, що роблю, я поцілував її під пупком і притулив щоку до її шкіри. На той час я вже встиг забути, хто я такий і де я є. Вона опустилася навколішки переді мною й узяла мою праву руку. Один за одним облизала всі мої пальці, а тоді подивилася на мене пильним поглядом і почала мене роздягати. Коли я хотів допомогти їй, вона всміхнулася й відвела мої руки.

– Тссс.

Коли закінчила, нахилилася до мене й облизала мені губи.

– А тепер ти. Роздягни мене. Повільно. Дуже повільно.

І тоді я зрозумів, що пережив своє хворобливе й вбоге дитинство тільки для того, щоб дожити до цих хвилин. Я повільно її роздягнув, наче обриваючи з її шкіри листя, аж поки на ньому залишилася тільки оксамитова стрічка, обмотана навкруг шиї, та оті чорні панчохи, спогадом про які не один такий нещасливець, як я, міг би прожити сто років.

– Приголуб мене, – прошепотіла вона мені на вухо. – Пограйся зі мною.

Я став пестити її й цілувати кожен квадратний сантиметр її шкіри так, ніби хотів запам’ятати цю жінку на все життя. Хлоя не поспішала й відповідала на доторк моїх пальців та моїх губ тихим стогоном, який ніби підказував мені, що я повинен робити далі. Потім вона поклала мене випростаним на ліжко й накрила моє тіло своїм, аж поки я відчув, що кожна її пора мене обпалює. Вона поклала мої руки собі на спину, і я провів долонями по тій чудесній лінії, яка окреслювала вигин її тіла. Її непроникний погляд спостерігав за моїм обличчям із відстані кількох сантиметрів. Я відчув, що мені треба сказати щось.

– Мене звати…

– Тссс.

Перш ніж я встиг бовкнути ще якусь дурницю, Хлоя притулила свої губи до моїх і на цілу годину примусила світ зникнути для мене. Усвідомлюючи мою незграбність, але вдаючи, ніби не помічає її, Хлоя вгадувала кожен мій рух і вела мої руки своїм тілом без поспіху й без сором’язливості. У виразі її очей не було ані відрази, ані неуважності. Вона дозволяла обмацувати та смакувати себе з нескінченним терпінням і ніжністю, що примушувала мене забути, як я тут опинився і що я тут роблю. У ту ніч протягом однієї короткої години я вивчив кожну лінію її тіла, як інші вивчають промову або молитву. Згодом, коли мені майже не стало чим дихати, Хлоя поклала мою голову собі на груди й довго мовчки гладила моє волосся, аж поки я не заснув у її обіймах, тримаючи руку між її стегнами.

Коли я прокинувся, у кімнаті панувала півсутінь, а Хлоя її покинула. Її вже не було в моїх руках. Замість неї я тримав у руці візитну картку, надруковану на тому самому пергаменті, з якого був зроблений конверт, у котрому мені було надіслане запрошення сюди й на якому під емблемою янгола я прочитав:

Andreas Corelli

Е`diteur

Е`ditions de la Lumiеre

Boulevard St.-Germain, 69. Paris

На звороті візитівки було написано від руки:

Любий Давиде, життя складається з великих сподівань. Коли ви повернетеся до реальності, сконтактуйтеся зі мною. Я чекатиму.

Ваш друг і читач

А. К.

Я підняв свій одяг із підлоги й вдягся. Двері кімнати не були замкнені. Коридором я пройшов до салону, де вже не грав грамофон. Не було жодного сліду ані дівчинки, ані жінки з білим волоссям, яка мене тут зустріла. Тиша була абсолютною. Я наближався до виходу, маючи відчуття, що освітлення за моєю спиною згасало, а коридори та кімнати повільно занурювалися в темряву. Я підійшов до сходів і спустився ними без жодного бажання повертатися у світ. Опинившись на вулиці, я рушив до бульвару Рамбла, залишаючи в себе за спиною гамір і публіку нічних закладів. Густий і гарячий туман здіймався від порту, і відблиск від вітрин готелю «Оріенте» зафарбовував його в брудний, запилюжений жовтий колір, у якому перехожі розчинялися, наче струмені пари. Я йшов і йшов, і помалу пахощі Хлої вивітрювалися з моїх думок, і я запитував себе, чи губи Крістіни Саньєр, дочки Відалевого водія, мають такий самий смак.

4

Людина не знає, що таке спрага, поки вперше не нап’ється. Минуло вже три дні після моїх відвідин «Мрії», а згадка про шкіру Хлої обпалювала навіть мої думки. Нічого нікому не розповівши, – а тим паче Відалю, – я вирішив зібрати всі ті невеличкі заощадження, які в мене були, і піти туди сьогодні вночі, сподіваючись, що мені пощастить купити бодай одну мить перебування в її обіймах. Уже було за північ, коли я підійшов до сходів між червоними стінами, які збігали вгору до «Мрії». Світло на сходах не горіло, і я йшов дуже повільно, залишаючи позаду гамірне містечко кабаре, барів, мюзик-холів та закладів, які важко було назвати і якими роки великої європейської війни всіяли вулицю Ноу-де-ла-Рамбла. Тремтливе світло проникало крізь прочинені двері, вихоплюючи з темряви приступки під моїми ногами. Коли я зійшов на майданчик, то став навпомацки шукати молоток на дверях. Мої пальці намацали важкий молоток, і я вже підняв його, але двері відійшли на кілька сантиметрів, і я зрозумів, що вони відчинені. Обережно їх штовхнув. Абсолютна тиша м’яко доторкнулася до мого обличчя. Попереду розгорталася синювата півсутінь. Я ступив кілька кроків уперед, спантеличений і розгублений. Відблиск світла вуличних ліхтарів мерехтів у повітрі, вихоплюючи швидкоплинні видіння голих стін та підлогу з понівеченого паркету. Я увійшов до зали, яку нещодавно бачив обтягнутою оксамитом та розкішно вмебльованого. Вона була порожня. Грубий шар пороху, що накривав підлогу, світився, наче білий пісок, у мерехтливому світлі, яке проникало сюди від афіш, що блимали світляними літерами внизу, на вулиці. Я пройшов далі, залишаючи в пилюці сліди від ніг. Тепер тут