Кайла Броді-Тернер - Матір, Кайла Броді-Тернер

– Загалом... дякую за відповіді, Лоун.

– Слухай, я розумію, що це могла б бути дуже дивна дружба, але... якщо тобі щось знадобиться...

– Лоун, ми сильні й незалежні жінки. – *ха–ха, особливо я, коли поспішаю додому понити* – Опустимо недолугі прощання і не будемо жаліти себе. Він накоїв лиха – він розплатився.

Вона кивнула мені.

– Ти юна, Джаклін, але будеш мудрішою, ніж я. Я впевнена.

– Якби ж.

Я сіла в машину й опустила голову на кермо. Не реви, не реви, не реви. Я підняла очі на дзеркало заднього виду. Жалюгідна, яка жалюгідна. Очі набираються сліз, губа тремтить, обличчя перекошене потворною гримасою нещасної жінки. Поча-ло-ось. Господи, та просто неси свою дупу додому! Ідіотка. Втім плакала я не довго, бо щойно дібралась додому, отримала повідомлення від Енді. Я від душі розреготалась, коли він написав, що сьогодні ночує в мене. Без питання, без пропозиції – просто як факт, як данність:

«Я сьогодні залишаюсь в тебе. Дещо сталось, вдома буду пізніше.» Бідолашний. Він уже знає, що його будинок згорів, його єдина надія на дах над головою це я, звичайно я поспішила розбити цю надію вщент. Я хотіла принизити його, але зробити це розумно. Кинути когось перепискою, тим паче після п'яти років стосунків це те ще приниження. Не зрівняти звісно з язиком у горлі Велли чи дитиною від начальниці, втім, я задоволена ідеєю. Тож я дістала телефон, настрочила йому щось типу:

«Ти не залишишся сьогодні у мене, і більше ніколи. Я довго думала і дійшла висновку, що наші стосунки не мають сенсу. Не дзвони мені більше, все скінчено.»

Він почав було щось писати, та я, ледь стримуючись, щоб не написати йому матюкливу поему про вишкребка, який мене зрадив, заблокувала його номер і всі соц.мережі.

Я відкисла у ванній під Skin виконавця Zola Jesus. Я опустила руку на кахель і почала пальцями виводити па. У моїй голові картинка моїх пальців, що танцюють, змінилася дівчиною. Це був танець моєї втрати. Танець у виконанні пальців (НЕ ПОШЛИТИ, у мене печалька). Під I drown when I see you я на секунду пірнула у ванну, і уявила, як ванна заглиблюється, і я опиняюся на мулистому дні, згорнувшись калачиком під товщею води. Але як би не хотілося, я боюся пірнати, відразу починаю захлинатися, з самого дитинства так, та й ванна не бездонна. Я виринула, проридалася, покричала на всю квартиру, який Енді шматок лайна, і яка я рада, що він тепер безхатченко, позловтішалася, доки не захрипла, а коли втомилася пародіювати Банші з шизою через усю макітру, просто перевдяглася, взяла пляшку лікеру і поїхала до Монті. У машині я переслухала майже всі пісні Radiohead і помітила, що мене дуже надихає Up on the Ladder. Потрібно вивчити текст.

Монті жив у невеличкому одноповерховому будиночку, на ґанку стояв гном, який показував середній палець, а в підстриженому газоні стояли три фламінго, один з яких був зеленого кольору, не знаю чому, ніколи його про це не питала. Він відкрив двері одразу, обійняв мене і з посмішкою сказав:

–Молодець, що приїхала. Ми тут дивимося найсоковитіші мелодрами.

– О... відчуваю я вдало зайшла.

Брендон схопився і підійшов до мене.

–Джек, лялечко, як я скучив! – сказав він, підставляючи щоку.

Він завжди називав мене лялечкою. Не знаю чому. Але я любила Брендона. Він мене не дратував.

–А давай без стереотипних поцілунків у щічку?

Він закотив очі.

–То дай хоч обійму.

Я обійняла Брендона. Від нього пахло приємним парфумом і пральним порошком. Я згадала Енді, він пахнув схожими парфумами, захотілося плакати. Я почала ревіти, подумки ненавидячи себе.

–Дівчинко моя... – погладив Брендон мене по спині.– Та! – покликав він.– Лялечці потрібно випити.

–Вже несу.– відгукнувся Монті.

Вони завели мене у будинок, Монті зняв мою куртку, повісивши на гачок, Брендон стягнув з мене черевики, накинув на плечі м'який плед і швиденько провів до вітальні, де посадив на дивані. Монті пішов на кухню і приніс мені звідти склянку з чимось жовто–помаранчевим, на смак було кисло–солодко з алкогольною гіркотою, що мені сподобалося. Ми переглянули кілька фільмів, у які я не вникала.

– То, чому ти повернувся в Портленд? – спитала я у Брендона.

– Мені потрібно трохи підзаробити. –знизав плечима він.– Тато обіцяв мене влаштувати.

–Звісно.– з хрипотою відповів Монті.– Малюк розноситиме напої по середах і п'ятницях.

–Ти не захворів? – Монті здавався мені блідим.

–Та, ні. Усе гаразд, Джекі.– посміхнувся він.– Не варто хвилюватися.

–Ти бережи себе, Монті. Ляжеш ти – нас поховають із тобою.

Він глянув на мене таким поглядом, яким дивилася на нього я. Ми обидва розуміли, що це не фігура мови. Без нас Монті один. Старий чоловік один у великому для нього одного будинку. Брендон не стане стирчати в Портленді. Він зірка, а це містечко для нього смітник. А крім Брендона в Монті вважай нікого з рідні. Кларисса і Мелісса, його старші доньки не спілкуються з батьком років тридцять, якщо не більше, колишня дружина так само. Ну, а що буде з нами без Монті пояснювати не треба. Вероніка в кінець збожеволіє зі своїм придурком, або сяде. А я проберуся в її камеру із заточкою і прикінчу. І сяду на її місце. Ми були потрібні одне одному, тому, що дбали, як сім'я. Монті погладив мене по руці й усміхнувся. Я відповіла на посмішку. Ми базікали далі, перекрикуючи кіно, яке нікого зараз не хвилювало. Брендон розповідав мені про те, як провів вікенд у Вегасі. Обіцяв забрати мене з собою.