ОЛЕСЬ ІВРАК - коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК

ТАНОК ЛАСТІВОК

 

До готелю, який до речі також зарився під землю, заселились під ранок. Вже не існувало п'ятизіркових, президентських люксів, шикарних апартаментів з дорогою обстановкою і найсучаснішою технікою. Не було плазми на всю стіну, безлічі кімнат, барів, джакузі, всього цього вже не існувало. Світ змінився. Як казав один Стрілець, світ зрушив з місця. Сім'я Андрія поселилась в невеличку кімнату-нору, з чотирма ліжками, які тісно притислись одне до одного. Невеличкий стіл посеред кімнати, чотири стільці, засунуті під стіл, щоб було більше простору в кімнаті. Невеличкий санвузол з мініатюрною душовою кабіною і лімітованою подачею води. До цього додавалось обмеження в електриці і гучне гудіння кондиціонера. В інтерактивному вікні відступала ніч, гасли на безхмарному небі останні зорі. Величезне, гігантське сонце поволі випливало з морських глибин і впиналось своїми розпеченими до біла променями в змучену спекою землю. Діти стояли посеред кімнати і не могли відірвати свої погляди від інтерактивного вікна.

- Я пропоную, - порушив тишу Андрій, звертаючись більшою мірою до дітей. - Пропоную зробити вилазку на море вночі. Коли пірати ще сплять і їхні скарби залишаються без охорони.

Андрію не хотілось розчаровувати дітей, казати їм, що вийти на поверхню зараз вони не можуть із-за спеки. На сьогодні, гідрометцентр обіцяє шістдесяти п'яти градусну спеку, що буде рекордною температурою за весь час. Андрій побоювався, що захисні костюми можуть не справитися з такою спекою.

- Ні! Ні! - запротестували Назар і Марійка разом. - Хочемо зараз. Підемо зараз. Не хочемо чекати до ночі. Буде темно і ми не побачимо моря.

Оксана з відчаєм подивилась на коханого. Вона розуміла, яка небезпека їх чекає на розпеченому пляжі. Андрій заспокійливо посміхнувся дружині.

- Гаразд, тоді швидко розпаковуємось. Збираємось і вперед! На абордаж!

- Ура! - підскакували від радості діти. - На абордаж! - кричали вони, що було сили.

Оксана пригорнулась до коханого і щаслива пара не зводила очей з радісних дітей. Вони намагались не думати, що їх чекає там, на розпеченому пляжі. Що їх чекатиме завтра, післязавтра, через тиждень, місяць, рік. Це все відступило на другий план, стало неважливим, замкнулось десь глибоко в серці за сімома замками. Головне, щоб були щасливі діти. А діти були на сьомому небі від щастя.

Андрій глянув на показник температури повітря в правому нижньому куті інтерактивного вікна. На обличчі з'явилась тривога. Шістдесят чотири градуси, і це ще тільки шоста ранку. Ситуація стала швидко погіршуватись, щось у всесвіті зламалось, вийшло з ладу. А виправити, полагодити нікому. А можливо, уже і неможливо це все виправити. Можливо, зворотний відлік уже почався. І коли він добіжить до кінця, то буде велике БАБАХ!

Діти бігли попереду, їхні ніжки провалювались у сухий гарячий пісок. Пісок щільно облягав дитячі ноги, намагався знайти щілину в захисному костюмі і забратись туди, доторкнутись дитячої ніжної шкіри і припекти, підсмажити, спалити. Але костюм добре справлявся зі своєю роботою, захищав від опіків, допомагав дихати, охолоджував тіло.

Андрій з Оксаною взялись за руки і йшли потихеньку за дітьми. Раділи, що діти задоволені та щасливі.

- Пам'ятаєш, - Андрій з ніжністю подивився через прозору маску захисного костюма дружині в очі. - Нашу першу поїздку на море?

- В Крим, - посміхнулась Оксана. - На пляжі людей, ступити ніде. Лагідне сонце, музика, солодке вино з фруктами.

Оксана обвела сумним поглядом порожній пляж. Хоча ні. Не порожній. Ще декілька людей у білих захисних комбінезонах, немов ті примари, йшли до моря.

- А он і наш астронавт, - посміхнулась Оксана.

- Також діти не втерпіли, - відповів Андрій. - Витягли батьків на спеку.

Малий Максимко намагався забігти у воду, але у нього це не виходило. Тато постійно його відтягував, малий сердився, крутив головою у своїй прозорій сфері, щось кричав, виривався і знову мчав до води. А зовсім поруч, худенький хлопчик, поставив біля самої води прозору клітку з папугою. Сам всівся поруч з своїм пернатим другом і щось розповідав йому, при цьому жваво жестикулюючи руками і постійно вказуючи на море.

- Тату, скарб! - заверещав Назарчик. - Я знайшов піратський скарб.

Назар стояв навколішки і щось енергійно виривав із піску. Хлопчик і його папуга з цікавістю подивились на Назара. Кеша затріпотів крилами, неначе збирався злетіти, але клітка не пускала, тому він лише ближче підсунувся до стінки клітки і захрипів:

- Піастри, піастри, - хлопчик з подивом подивився на свого папугу.

Андрій з Оксаною підійшли ближче до дітей.

- Це ракушка! - вигукнула здивована Оксана. - Я думала, що їх вже не існує. Тобі, Назарчику, дуже пощастило. Це рідкість. Раніше їх було багато, відпочивальники брали їх собі й везли додому як сувеніри. А ти знаєш, - таємниче притишила голос Оксана, - що коли притулити таку ракушку до вуха, то можна навіть почути, як шумить море.

Оксана з сумом подивилась на мертве море. Повний штиль. Жодної хвильки, море немов скло, немов покрилося кригою, замерзло. Сонце піднімалось вище, ставало спекотніше, сонячні промені відбивалися від води, немов від дзеркала, сліпили Оксану. Жінка відвернулась, стала до моря спиною.

Назарчик приклав ракушку до вуха, прислухався.

- Я теж хочу таку ракушку, - капризно промовила Марійка й побігла ритися у піску.

Андрій з Оксаною пішли допомогти донечці. А Назар, притиснувши до вуха свою ракушку, завмер на місці. Прислухався. Він ніколи не чув, як шумить живе море, а почути хотілося дуже.

Коли Марійці стало набридати ритися у піску і дівчинка була дуже засмучена та розчарована, що їй не вдається знайти ракушку, саме тоді пролунав радісний крик Назара.

- Мамо, воно шумить!

Марійка разом з татом і мамою кинули свої пошуки і підійшли до Назарчика.

- Воно шумить, - продовжував кричати Назарчик.

Кеша розтривожився, в прозорій клітці міста було мало, щоб літати, тому папуга бігав, метався по клітці, мов навіжений.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍