ОЛЕСЬ ІВРАК - коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК

КОЛИ МИНУЛЕ, КРАЩЕ ЗА МАЙБУТНЄ

Назар і Марійка прокинулися від дзеленчання дверного дзвоника, той бідний аж розривався, немов хотів виплигнути з пластикової коробочки, в яку його силоміць, проти волі, засунули люди, ще й заставляють дзеленчати. А ще так рано. Всі сплять. Та й сам дзвінок ще дрімав, тому він і був такий сердитий. Мовляв, розбудили мене, то тепер просинайтеся, вставайте всі.

- Тато приїхав! Тато приїхав! - Назар і Марійка в нічних піжамках наввипередки бігли до дверей.

Назар вхопився за ручку, провернув ключа і відкрив навстіж двері.

На порозі стояв чоловік в захисному білому комбінезоні, стояти йому було важко, тому він спирався на палицю.

Це був не тато.

- Ну що, впустите? - запитав чоловік у комбінезоні і з палицею. - Чи будете тримати діда на порозі.

- Дідусю?! - здивовано видихнули діти. - А тато де?

І тут за спинами у дітей пролунав, не менш здивований, але такий знайомий і рідний голос:

- Тату?!

Діти миттю розвернулися на сто вісімдесят градусів і кинулися до татка, що стояв на порозі маминої спальні в одних трусах.

- Тату, тату!!! - радісно верещали вони, кидаючись на шию татові.

Щасливий Андрій підхопив обох дітей на руки і міцно притис до себе.

Оксана протиснулась за спиною чоловіка, який розціловував дітей і підійшла до вхідних дверей.

- Заходьте, тату, - запрошувала свекра до хати Оксана, лагідна посмішка не сходила з її лиця. - Чого ж ви на порозі. Проходьте.

Старий, шкутильгаючи, спираючись на свою палицю, зайшов до хати. Старому дідові Сашкові уже не один десяток років дошкуляв артроз. Операцію робити не хотілось, все відкладав, казав: «Свій суглоб краще, хто його знає, що вони туди всунуть. А як не приживеться? Що тоді?». Добре хоч дружина настояла, та звозила до Києва, де почистили, підладнали суглоби. Ось так і ходить. Шкутильгає та все приказує: «Навіщо він мені тепер? Ви ж бачите, що в світі робиться. На сонці згоріти можна, ще та бісова пластмаса, яку запхнуть мені замість коліна, від спеки розтопиться в коліні, що тоді? Га? Що тоді робити?».

- Давайте я вам допоможу скинути комбінезона, - метушилася біля свекра невістка.

- Та допоможи вже, дочко, допоможи Бога ради, - кректав старий, - ніяк не можу звикнути до цієї збруї. Не дає дихати проклята, - важко зітхнув і продовжив. - Але без неї зовсім дихати не можу. Прокляте сонце ввесь кисень в кип'яток перетворює. Повітря і те закипає.

Назарчик і Марійка вже підбігли до дідуся і допомагали мамі стягувати з діда комбінезона.

- А де бабуся? - допитувалася Марійка. - Ти що, сам приїхав? Без неї.

- Та без неї в церкві батюшка службу не почне правити. Куди ж без неї. Дякувати Богу, кинула таки свою школу. А то б...

Договорити дідусеві не дав дзвоник.

- Явилася, - пробурчав дід. - А може, не відчинимо? - хитро примружив очі дід Сашко. - Неначе немає нікого вдома. Га?

- Дідусю, - сміялися онуки. - Так не можна робити.

Марійка відчинила двері.

На порозі стояла, не дивлячись на поважний вік, висока, струнка бабуся Рая. Білосніжний захисний комбінезон прилягав до стрункого, сухуватого тіла, бабуся була схожа на модель на подіумі, що демонструє нові колекції одягу.

- Напевно, дід пропонував вам мене не впускати? - вправно скидаючи комбінезона, запитала бабуся.

Онуки по-змовницьки подивились на дідуся і дружно закрутили головами:

- Ні! Та ви що! Дідусь нічого такого не казав.

- Так я вам і повірила, - посміхнулась бабуся. 

Оксана з Андрієм сміялися аж за животи бралися. Спираючись на палицю, дід Сашко пошкутильгав до зали, де й примостився у м'якеньке крісло.

- Мамо? - запитав Андрій. - А що це ви надумали в гості? Хоч би попередили. Ми б підготувалися.

- З чого зараз готувати?! - пирхнула мама. - От раніше! Коли у нас з батьком були ще сили тримати господарство. Коли сонце було сонцем, а не розпеченою сковородою. Ти ж пам'ятаєш, Андрійку? Качки, бройлери, кролі, виноград, полуниця, персики, ...

- Годі, мамо, годі перераховувати все, що ви садили і вирощували, - сміючись, перебив син маму. - Пам'ятаю, звичайно. Чудові були часи.

- Так, чудові, - важко зітхнула мама. - А зараз з чого готувати, одна хімія. В батька живіт уже кожного дня болить. Ні тобі води, ні тобі їжі нормальної. А ще ця спека. Вона нас таки доб'є. Ми ж, Андрійку, на хвильку заскочили, завтра рушаємо далі.

- Куди ж ви, мамо? - занервував Андрій. - Щось сталось?

- Переїжджаємо до Карпат, - сумно посміхнулась мама. - Пожили в «норах», тепер спробуємо пожити в «печерах». Хоч люди кажуть, що в «печерах» прохолодніше, комфортніше. Та там і вода, і повітря, не те, що у нас у Донецьку. Та ще ті орки під час тієї великої війни так загидили Донбас. Жах. Добре, що ми їх прогнали, - важко зітхнула, продовжила. - Може батькові там легше стане. Сильно на це надіюсь. А то він зовсім заслаб.

В горах Карпат люди вирубували печери прямо в твердій породі і називали ці квартири «печерами».

- Що сталось у Донецьку, мамо? - на ангельському обличчі Оксани промайнула тривога.

- Вийшли з ладу теплиці. «Ковчег» з тваринами згорів. Вода закінчується. Іде евакуація, - зажурено похитала головою. - Але куди всіх подіти? Всі в Карпатах не помістяться. В гори тільки пенсіонерів. Бідні люди. Нещасні діти. Страшні часи настали.

Бабуся Рая подивилась на онуків, які вже сиділи біля дідусевих ніг і уважно його слухали.

- Він завжди вмів казки вигадувати, - посміхнулася Рая.

І тільки тепер Андрій побачив, як постаріла мама, яким сивим став батько, що сидів згорбившись у глибокому кріслі, посміхався онукам і щось їм розповідав.

- Пішли на кухню, - запропонувала Андрієві і свекрусі Оксана. Потім лагідно глянула на дітей і свекра. - Їм є про що поговорити.

Тим часом Назарчик і Марійка пороззявляли роти, як ті ластів'ята в гнізді, що просять їсти, і слухали уважно дідуся.

- Так от, - продовжував дідусь розповідати казку, яку в минулому вигадав ще для малого Андрійка. - Зібрала Холодушка всіх мешканців лісового болітця, залізла зі своєю подругою Теплушкою на широкий листок латаття і почала розповідати про свої пригоди в Дивному Світі. І коли мешканці болітця запитали, чи люди дійсно такі страшні і злі, то вона їм відповіла, що є серед людей і хороші, добрі, лагідні, які врятували лебедя, товаришують з котами, собаками. Але багато і злих. І коли ці злі переможуть добрих, то буде біда. Вони тоді прийдуть до нас і захочуть нас знищити. І запитав тоді в Мандрівниці старий Сом, що нам робити тоді, коли прийдуть люди?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍