Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

Купола. Той опустив очі й задивився кудись праворуч. «Щось згадує, мабуть, розмірковує, як виправдатися»,– припускав я.

– Виконував бойове завдання,– нарешті знайшов відповідь комбат.– Повертався з розвідки.

Батя втупився в мене. Розумів, що я можу і навіть повинен доповісти у контррозвідку, що він збрехав, прикриваючи командира загиблого солдата. У цю мить я зрозумів, що недарма в комбата позивний «Батя». Своїх не здає. І я його здавати не збираюся. Принаймні поки що, мені в особі комбата краще мати друга, ніж ворога. Купол помітив погляд полковника, але щойно я глянув у його бік, одразу відвів очі.

– Певно, на сепара натрапив, а може, місцеві,– вів далі комбат.– Так, зрозуміло. Плюс.

Батя поклав слухавку на апарат спецзв’язку та обтер рукою спітніле через нервування чоло.

– Наказано визнати небойовою втратою,– промовив комбат.– Не хочуть здіймати галас, щоб не зірвати це чортове перемир’я! – вилаявся Батя і спересердя вдарив долонею по столу.

– Але хлопці розлючені,– насмілився заперечити Купол.– Хочуть їхати у село – шукати вбивцю…

– Твою дивізію! – накинувся на Купола комбат.– Тобі одного «двохсотого» мало?! Виходити за блокпост будь-кому без мого особистого письмового дозволу забороняю! Це наказ!

– Плюс,– похмуро відповів майор.

Але було зрозуміло, що Купол лише для годиться погодився з комбатом. Почервоніле обличчя командира десантників, жовна, що випиналися під вилицями, свідчили про бажання помсти.

– Давай, командуй! – кинув йому Батя, прозоро натякаючи майору, що розмову закінчено.

Купол вийшов. Він дедалі більше привертав мою увагу. По-перше, незрозуміла провокація з ножем Моляра та демонстративна бійка. По-друге, загибель підлеглого, яка поки що зійшла Куполу з рук. Гіпотетично Купол міг підслухати нашу розмову з Батею і дізнатись, що я не той, за кого себе видаю.

Припустимо, командир десантників і є Ходоком. У такому разі він міг сам прибрати сержанта. Навіщо? Можливо, Музика мав якусь нову інформацію про диверсанта. Звісно, усе це фантазії – писані вилами по воді. Немає жодного факту, жодної зачіпки на підтвердження цієї версії. «Факти! Потрібні факти!» – як казав колись мій покійний учитель, полковник СБУ Муравицький. А щоб знайти факти, необхідно ще раз самому оглянути місце вбивства сержанта Музики.

– Кляті сепари! – у відчаї вилаявся Батя і знов ударив кулаком по столу.

– Сепари залишили б міну,– заперечив я.

– А хто, як не ці виродки? – здивувався комбат.

Я підійшов до виходу з намету аби переконатися, що нас ніхто не підслуховує.

– Десантник ходив у село до продавщиці,– почав я аналізувати ситуацію.– А що як саме він підкинув записку про диверсанта? А зараз знову мав якусь інформацію.

– Гадаєш, його прибрав диверсант? – здивувався Батя.

– Не факт. Треба оглянути місце вбивства. Але так щоб ніхто в таборі цього не помітив,– сказав я.

Батя на мить замислився. Він і сам, вочевидь, не бажав залишати безкарним убивство свого солдата. Комбат дістав із шухляди столу якийсь згорток і розклав його на столі. Це була схема мінного поля навколо табору.

– Дивись,– комбат жестом підкликав мене.– Ось наші міни з боку села. Тут є технічний хід. Можеш непомітно потрапити сюди під тим приводом, що оновлюєш сигнальні міни.

Батя вказав олівцем на мапі лінію технічного ходу.

– Гаразд,– погодивсь я.– Так і зроблю. Завтра на світанку.

– Сигналки візьмеш сьогодні у завскладом прапорщика Коваленка,– уже голосно й наказним тоном промовив комбат.– Я його попереджу.

– Плюс,– проказав я і залишив намет. Поблизу не було нікого, крім вартового. Інтуїція підказувала, що з убивством сержанта Музики не все так чисто. Я відчував, що вбивця повинен був наслідити на місці злочину. А моя чуйка мене ще ніколи не підводила.

Мореман. Прокол

Я, Індіанець і Говерла старанно виконували важливий, складний і небезпечний наказ командира: «Поселятися і не привертати до себе зайвої уваги!». Знайшли прапорщика Коваленка, який повинен був надати нам комфортабельний намет з усіма зручностями – похідними розкладачками, газовим примусом та електрикою. Але це в ідеальному житті, у якому нам не жити. Намет нам, звичайно, видали і розкладачки також, трохи поламані, але все ж таки життєздатні. А от із примусом і електрикою була біда.

– Примусів на всіх не вистачає,– торочив Коваленко, натякаючи, що вони є, але за окремою домовленістю.– Будете позичати у сусідів!

Домовлятися з таким слизьким типом, як Коваленко, не було бажання.

– А за світлом теж до сусідів бігати? – поцікавивсь я.

– Я за це не відповідаю. Я не електрик!

– А хто електрик? – не вгамовувавсь я.

– Я електрик! – почувся позаду мене густий бас.

Ми озирнулися й побачили перед собою десантника водія БТРа, велетня з позивним «Борода».

– Якісь проблеми, хлопці?

– Генератор чомусь не працює,– поскаржився Говерла.

– Це дрібниці. Зараз полагоджу – буде, як новий! – доброзичливо посміхнувся Борода.

Оце свій хлопець! Говерла теж дивився на Бороду з повагою і подивом, бо той був ще вищий та міцніший за нього. Дивно, але Борода, незважаючи на свої габарити, не викликав жодного страху. Просто очі в нього були добрі – великі, блакитні, руде волосся і широка голлівудська посмішка.

– Дякуємо! Може ми й самі впораємося,– промовив Індіанець.

– Облиште,– знову посміхнувся Борода.– Тут усі один одному допомагають!

– От і добре! – озвався Коваленко.– Борода вам допоможе. А у мене справи.

Хитрий Коваленко швидко ретирувався, мабуть, радіючи, що проблема вирішиться без його участі. Індіанець та Говерла з Бородою пішли лагодити генератора. Я сів біля бетонної брили й задрімав. Не знаю, скільки часу спливло, але пам’ятаю, що мені снилося море, крики чайок та дзвінкий сміх красунь у купальниках, що смажаться на пляжі Аркадія. Аж раптом цей сміх змінився басом Бороди, який повернув мене у реальність.

– Можете заселятися, хлопці,– світло є!

– Дякуємо, Бородо! – почув я голос Говерли.

– Ти ж наш Прометей! – підхопив я, зводячись на ноги.

– Увага, командир! – упівголоса сказав Індіанець.

Справді, Бандерас швидко наближався до нас із боку штабу. Він був насуплений та задумливий. Утім, як завжди.

– Командире, завдання виконане – поселилися! – відрапортував Індіанець.

– Добре, молодці! – несподівано, мабуть, уперше з часу знайомства, похвалив нас Бандерас.

– А це Борода – наш рятівник,– натхненно промовив Говерла.– Він нам світло полагодив!

– Дякую, сержанте! – звернувся до десантника Бандерас.

– Прошу,– посміхнувся своєю фірмовою посмішкою Борода.– Я взагалі саперів поважаю. Як на мене, ви крутіші за розвідників.

– Брехня! – заперечив я спросоння.– Крутіших за розвідників не буває!

Миттєво я відчув на собі важкий погляд Бандераса і зрозумів, що бовкнув зайве.

– Ще раз