Михаїл Блоковський - Що хоче Санта на Різдво? , Михаїл Блоковський

Жінка присіла на лавку, не випустивши з уст ні слова. Так вона посиділа ще мить і тихо промовила:
— Час потрібно цінувати, любонько.
— Так, я згодна, пані, — посміхнулась Лілі, — але свободу цінувати теж не завадить. Мабуть, ви вже спізнилися туди, куди так поспішали. Що ж, зате ви можете на секундочку заглянути під воду і озирнутися. Хтозна, може той світ завабить вас більше.

Вона стояла навпроти жінки та тримала в руках решту зібраних папірців. Раптом щось змусило її повернути голову праворуч, і від побаченого вона ледь не крикнула. Хоча… взагалі-то саме це і трапилося насправді.
— Санта!

Це справді був він. Червоний костюм, чорні чоботи, шкіряний пояс і яскрава шапочка з білим помпончиком.
— Я мушу бігти, Пані! Ось ваші папірці! До побачення і… Вибачте!

Жінка, так і сидячи з купою пом’ятих документів у руці, з переляку звела брови та стисла губи в тоненьку смужку. Вона з острахом глянула на годинник і тоненьким голосочком виговорила сама собі.
— Сімнадцята нуль дві… Ой лишенько…

***

І Лілі знову бігла. Під кінець дня їй вже було дуже важко не зірватися. У її голові вирувала страшна думка, що все це було дарма. Санта знову зникне й усі її старання будуть невиправдані. Проте Лілі не могла дозволити собі здатися. У її сім’ї так не заведено. Тож вона знайшла у собі сили та бігла далі, намагаючись не зіштовхнутися з кимсь знову.
Переслідування привело її до величезного торгово-розважального центру. Передня частина його зроблена із величезних вікон. Навіть двері були зі скла.

Лілі зайшла всередину, надіючись, що Санта теж сюди зайшов. Усередині стало так тепло та комфортно, що вона із задоволенням зняла шапку і розв’язала шарф. Яскраві теплі кольори прикрас і гірлянд сліпили своїм блиском. На фоні звідусіль лунали класичні різдвяні пісні, навіюючи атмосферу, через яку не хотілося покидати цей торгівельний центр. Людей було не менше ніж надворі. Усі сміялися, співали, їли, проте точно так само кудись поспішали. Лілі витерла з чола піт і побігла далі. Яскраві вогники та різдвяні мелодії почали трохи дратувати дівчинку. Всі раділи, а вона несамовито бігала і не могла радіти разом з ними. Нерви були вже на межі. Де ж він?! Де?

Лілі спинилася біля невеличкого ресторану, розміщеного на першому поверсі та вглядалась у натовп, у надії побачити чоловіка в червоному.
— Ей! Дівчинко! — раптом гукнув її незнайомий чоловік, що сидів за одним зі столиків того ресторанчику з чашкою кави. — Заблукала? Когось шукаєш?

Лілі мовчала. Вдавала, ніби не чує його. Їй зараз було не до розмов із незнайомцями.
— Та чого ти? — продовжив він. — Я не укушу. Підійди.

Лілі все-таки трохи ближче підійшла.
— То ти когось шукаєш? — повторив чоловік.
— Так! Так, шукаю! — сердито відповіла Лілі.
— Тихіше. Чого так панікувати? Присядь.

Дівчинка не слухала його. Вона продовжувала нервово оглядатися і думала про своє. Та, побачивши його благальні очі, вона все-таки здалась і присіла навпроти нього. Чоловік не відводив від неї погляду. Було відчуття, ніби він їв її оком, вивчав, щось собі міркував, а потім мовив.
— Ти знаєш, хто я?
— Ні. — різко відповіла Лілі. Якої він про себе думки, що таке питає?

Хоча на мить його обличчя справді здалося їй знайоме.
— Що ж, добре. Дозволь мені вгадати: ти шукаєш батьків?

У відповідь тиша. Чоловік трохи поміркував і продовжив.
— Скоріш за все, це хтось важливий… той, хто має не абияку цінність для тебе, — він замовк і почав стежити за її реакцією.

Лілі мимовільно глянула на нього зі здивуванням в очах. Чоловік одразу усміхнувся, бо зрозумів, що попав у яблучко.
— То це твій друг? — продовжив він. — Друг, якого ти давно не бачила?

Лілі опустила очі додолу.
— Чи… може ніколи не бачила? — обережно уточнив чоловік, не зводивши очей з Лілі.

У дівчинки почервоніли щічки. Її переповнював відчай, а цей грубіян ще й лізе, куди його не просять. І чого він узагалі причепився? Сидить біля неї та грає у детектива. Проте, дуже швидко до неї дещо дійшло – це був його столик, і це вона сиділа біля нього. Від цієї думки їй стало трохи ніяково. Тож вона зібралася піти. Але куди? Скільки ще їй продовжувати цю біганину? Тому вирішила лишитись і нарешті заговорити.
— Санту. Я шукаю Санту.

На обличчі чоловіка розцвіла посмішка. Хоча стривайте. Ні, це не посмішка. Це сміх. Глузливий і знущальний сміх. Він реготав, прикриваючи свої білосніжні зуби.
— Я ж думав ти… А я… — чоловік не міг продовжити.

Сміх виривався з його грудей і не давав закінчити жодного речення.
Лілі це дуже образило. Вона вже й пожалкувала, що бовкнула йому про Санта Клауса.

Нарешті чоловік заспокоївся і почав витирати крапельки сліз з очей.
— Вибач, будь ласка, Я не міг стриматися. То ти Санту шукаєш?
А нащо він тобі?
— Я нічого більше не скажу, — ображено відповіла Лілі.
— Я ж вибачився. Добре, давай почнемо спочатку. Як тебе звати?
— Лілі, — неохоче пробурмотіла вона.
— Чудово! От бачиш, у нас виходить. Мене звуть Робін Іствуд молодший, — незручна пауза. — Приємно познайомитись, Лілі.

Дівчинка трохи заспокоїлась. Можливо, і справді вони просто почали не з тих слів? Її тато завжди казав: «Неважливо, як погано ви зав’язали бесіду. Завжди потрібно давати другий шанс. Хтозна - можливо, та людина, що здалася тобі злою та грубою, насправді має дуже добре серце».
— І мені дуже приємно, – процідила крізь зуби Лілі.

Чоловік посміхнувся і надпив зі своєї чашки каву.
— То для чого тобі потрібна така високошановна особа, як Санта Клаус?

Лілі набрала повні груди повітря і тяжко видихнула.
— Мені потрібно поставити йому питання. Одне питання, на яке йому, мабуть, ніколи не доводилося давати відповідь.
— І… що це за питання таке, якщо не секрет?
— … Що він хоче на Різдво.
— Оу. — Робін Іствуд стис губи і зі співчуттям глянув на дівчинку. — Але ж ти розумієш, що Санти насправді… не існує?
— Тобто? — на обличчі Лілі з’явився недовірливий погляд.
— Ну, не існує. Тобто вигадка. Міф.
— Що ви таке кажете? Звісно він існує! Хіба ви ніколи його не зустрічали на Різдво? Хіба не отримували від нього подарунки під ялинку? Хіба не знаходили допиту склянку молока і пусту тарілку для печива уранці?
— О, бідненька Лілі. Невже ти справді гадаєш, що на Різдво тобі під ялинку кладе подарунок якийсь дідок у червоній піжамі?
— Так! І це не піжама, а костюм!
— Що ж, — мовив чоловік. — Схоже, мені доведеться розповісти тобі істину, дівчинко. Бачиш, людям потрібно у щось вірити, щоб їхнє життя не здавалося їм таким сірим і жорстоким. Тому вони вигадують історії. Санта Клаус, зубна фея, пасхальний кролик… Бог вкінці-кінців. Всі ці персонажі так чи інакше були створені для якогось різноманіття у нудній буденності.
— НЕПРАВДА! — вигукнула зі злістю Лілі. — Хто ви такий, щоб так казати?
— Я той, хто прожив у цьому світі дорослих вже не один рік.
— Це нічого не доводить. Люди не могли все це вигадати! Чому тоді вони так сильно люблять свята на їхню честь? Для чого прикрашають будинки, співають пісні?
— Для емоцій, Лілі! Для емоцій. Вони потрібні нам не менше за повітря. Саме завдяки їм, життя наше набуває сенсу. Щастя, біль, страх, любов — все це ми мусимо відчувати. А коли з’являється дефіцит тієї чи іншої емоції, ми відчуваємо дискомфорт. Неповноцінність. Тому і вигадали такі речі, як кіно, музика, танці, свята. Ми полонені свого власного розуму і своїх бажань. І вирватись із цих грат нікому не під силу, адже ми по своїй природі істоти слабкі.