Михаїл Блоковський - Що хоче Санта на Різдво? , Михаїл Блоковський

До щічок Лілі знову набігла гаряча кров. Тепер цей чоловік остаточно їй не подобався.
— А як же ви поясните те, що я бачила сьогодні Санту? Кілька разів.
І бігла за ним цілісінький день, доки не опинилася тут.

— Актор. — просто відповів він. — Як і я, до речі, — і на його обличчі з’явилася хвастлива посмішка. — Ми одягаємо костюми, наносимо грим і граємо свою роль. А люди отримують свою порцію емоцій, яких їм так бракувало.

Тепер Лілі згадала, де бачила його. Якось разом із татом вони дивилися фільм, у якому цей Робін Іствуд звав себе сером, ім’я якого вона забула, але точно не Іствуд. У телевізорі він був таким добрим і шляхетним. Куди ділися усі ті якості? Невже все те було брехливим фальшем? Яка ж Лілі була зла на нього.
— Я все одно вам не вірю.
— Що ж, гаразд, — кутики його рота знову потягнулися вгору. — Я знаю, де зараз Санта Клаус.
— Не правда. Ви мене знову обманюєте.
— Не віриш? Тоді можеш сама перевірити. Ліворуч від мене, за кількома крамничками сидить старець у яскраво-червоному костюмі та сивою бородою. Сидить у своєму шкіряному кріслі під головною ялинкою у самому центрі мегамаркету і чекає на таких, як ти. Він чекає і тебе, Лілі.

Дівчинка глянула в сторону, куди вказав Робін Іствуд. Там і справді була ялинка: пишна, прикрашена тисячами яскравих вогників. Її ноги почали невгамовно тупотіти на місці, бажаючи якомога швидше дібратись до неї, проте усім іншим тілом вона виказувала свій спокій і рівновагу, вдаючи незацікавленість. Але її очі як завжди підводили. І чоловік це бачив.
— Нумо, йди. Якщо там справді буде Санта — справжній Санта – я заберу свої слова назад і попрошу вибачення. Згода?
— Згода, — буркнула Лілі та, зіскочивши зі стільця, побігла до ялинки.

Її ніжки бігли так швидко, як тільки могли, а серце цокотіло на кожному кроці – тук-тук, тук-тук. Невже вона нарешті його наздожене?

***
 

Відстань між ялинкою і Лілі була не великою, проте в її очах вона протягнулась на кілометри. Було враження, ніби усі крамниці розтягнулися до безкінечності й сам час спинявся, граючи проти правил.

І от коли вона нарешті дійшла, виявилося, що дістатися до Санта Клауса не так просто. Лілі оточували десятки, а може й сотні дітей і кожен з них хотів того самого – зустрітись із Сантою і замовити собі подарунок на Різдво. У повній залі дітей із їхніми батьками можна було розгледіти чергу, якій не було кінця. Стояв нестримний шум. Малеча плакала, дорослі намагалися їх заспокоїти. Інші діти, не бажаючи стояти в черзі, намагалися прослизнути і тоді зав’язувалися сварки. Взагалі-то сварились батьки. Діти просто починали битися один з одним. У центрі усіх цих подій стояла перелякана Лілі. Вона намагалася триматися спокійно, шукаючи кінець тієї галасливої черги. Нарешті знайшовши кінець, вона стала й чекала. Чекала та мріяла, щоб усе це якомога швидше закінчилося.

Лілі спостерігала за тим, як одна дівчинка почала бити кулачками власного тата за те, що той не проведе її до Санти без черги, за тим, як пухленький хлопчик розгорнув свій список побажань, край якого звисав у нього біля самих ніг, і перевіряв, чи нічого не забув вписати. І тільки вона, переминаючи свій конвертик у руці, бажала іншого – приготувати подарунок самому Санті.

Повітря ставало дедалі важчим. Лілі зняла з шиї шарф і розстебнула куртку, щоб не знепритомніти. Минуло тридцять хвилин. Попереду було ще п’ятеро дітей. Четверо. Троє. Двоє.

І ось вона стояла навпроти нього. Розгледіти його було важко, бо очі від щастя залилися сльозами. Їй не вірилося, що Санта тут. Він слухає, сміється і чекає. І більше ніякої біганини. Ніякого страху. Все це, нарешті, позаду. Хлопчик, що сидів у нього на коліні, щось собі бубонів під високо задертого носа і, нікуди не поспішаючи, замовляв собі подарунки, а Лілі слухняно чекала, затамувавши подих.

Нарешті хлопчик закінчив і задоволеним попрямував до своїх батьків. У цю мить Санта глянув на Лілі, і від його погляду в неї серце впало до п’ят. Усе тіло пронизував струм і вона оціпеніла.
— Привіт, янголятко, — добрим голосом мовив він. — Нумо, підходь. Сідай ось сюди.

Лілі зробила кілька невпевнених кроків і Санта, підхопивши її під руки, посадив собі на коліно.
— Ну, розповідай, як тебе звуть?
— Лі…лі, — запинаючись виговорила вона.
— Лілі. Чудово! Гарне ім’я. Скажи-но мені, Лілі, що б ти хотіла у цьому році собі під ялинку?
— Я б… хотіла… я…

Вона втратила мову, досі не вірячи, що нарешті у неї є змога задати Санта Клаусу те прокручене в голові сотню разів питання. Їй хотілося краще розгледіти його. Дозволивши собі доторкнутися, погладити цупкий червоний костюм, розглянути чорні ґудзики, провести рукою по білій кудрявій бороді, яка швидше нагадувала пучок ниток, ніж волосся.
— Я б хотіла тебе спитати, — тихо прошепотіла Лілі, не відриваючи очей від кудрявої бороди.
— І… що ти хотіла спитати? — трохи зніяковівши запитав Санта.

Тоді Лілі підняла голову і глянула йому у вічі, наважившись сказати:
«Що ти хотів би на Різдво?»

Їхні погляди знову зустрілися, та тепер дівчинка не просто дивилася. Вона заглянула набагато глибше. Туди, де в очах ховаються усі найвідвертіші думки, де живе сама душа. І там не було доброти. Не було щирості. Не було Санти.
— Чому? — тремтячим голосом спитала Лілі.
— Не зрозумів. Що «чому»?

Тепер сльози було не втримати. Вони потекли по рожевим щічкам довгими самотніми струмками.

Лілі відштовхнула руки «Санти», зістрибнула з коліна і побігла від нього, розштовхуючи дітей урізнобіч.
— Куди ти? Стривай! — Вигукнув він.

Лілі спинилась і, повільно обернувшись до нього, спитала:
— Як звуть твого наймолодшого оленя?

Це питання звучало не як перевірка. Радше як мольба. Як благання повернути їй надію.
— Ем, ну я… Купідон?

Почувши його відповідь, Лілі протерла від сліз щічки, кивнула головою та побігла геть.