Максим Іванович Дідрук - Твердиня, Максим Іванович Дідрук
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
II
13 березня 2012, 22:42 (UTC +2)
Рівне, Україна
Левко запустив «Skype», дочекався завантаження програми та двічі клацнув по піктограмі користувача Simeon.
Насправді тим Сімеоном був Семен Твардовський — по-простому Сьома — одногрупник Левка, єдиний, крім Лео, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився та зростав у Омську. Коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, його батько, тоді доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу Омського державного університету ім. Ф. М. Достоєвського, отримав запрошення працювати на факультеті наук у паризькому Université Paris-Sud[22]. Невдовзі потому вся сім’я Твардовських перебралася до Франції. До вступу до KTH Сьома мав французький паспорт, у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.
Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання та приглушене шипіння: «Skype» налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому спливло опецькувате обличчя Семена: правильний овал із трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу та світле, типового для росіян відтінку волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець усміхався.
— Сьома, здоров! — гукнув Левко.
На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.
— О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди — Лев Толстой у прямому ефірі!
— Хе-е!
— Як ти там?
— Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти, — Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.
— От паразит, — витягнув губи Сьома, — ми тут в умовах крайньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він розкидається фразами «не можу більше їсти», — незважаючи на те, що і Лео, і Семен отримували стипендію 1200 євро/місяць (якої вистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчуванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоби підзбирати грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Європою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінляндії, Італії, Франції, Данії та Німеччині. — Я читав, що на заході України військові склади горять. Твоя робота?
— Та йди ти… — всміхаючись, відмахнувся українець.
— Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.
Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, останні вісім років жив у Швеції та на цей момент навчався в аспірантурі Департаменту промислової екології. Попри різницю у віці, він за місяць потому, як українець і росіянин почали навчання на магістра, потоваришував із хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське культурне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко та Сьома брали його із собою в подорожі, тож коли у Лео виникла ідея вирушити після захисту магістерських у велику мандрівку, Ян із задоволенням приєднався до друзів.
— Вилітаю з Борисполя післязавтра вранці. Якщо все о’кей, до дев’ятої буду в Стокгольмі.
— Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті[23]?
— В Арланді.
— Зустріти тебе? — та частина Семенових рук, яку захоплювала вбудована камера на його нетбуці «HP Mini 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків постійно долинало приглушене клацання. Зрідка, обираючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було видно, тож Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Рубика. У Семена були унікальні мізки: він знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську й трохи українську), міг множити в голові чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, із блискавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише справді важливі параметри та знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Як син математика, Сьома обожнював копирсатися в ребусах, математичних загадках, 3D-головоломках, завданнях на розвиток логічного мислення, а особливо полюбляв задачі на шифрування та дешифрування інформації. Криптографія[24] складала Семенову слабкість. Ще зі школи він тренував мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали без роботи, Сьома в буквальному сенсі вивалювався з життя, занурюючись у воскову депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитися на зорі — розкручений до непомірних обертів мозок мусив безперервно довбтися над якоюсь задачею. Одним зі способів підтримання синаптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен крутив його всюди, де міг, чи, точніше, всюди, де не знаходилося можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю: їдучи в метро, слухаючи музику, переглядаючи фільми і навіть розмовляючи (як зараз) із друзями.
— Нафіга? — відмовився Левко. — Доберуся до міста на експресі.
— Ну як хочеш.
— Як там Бенґт?
Бенґт Ецтлер — старий архітектор, на віллі якого Сьома та Лео винаймали кімнати. Чоловік жив самотою у старому двоповерховому особняку в Споньї[25]. Після смерті дружини почав здавати другий поверх вілли (що охоплював великий передпокій, маленьку кухню, ванну та дві спальні) не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна поговорити. Впродовж першого року магістратури Лео та Семен жили в студмістечку в районі Шиста[26]; однак під час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, тож декілька будинків знесли. За законом підлості серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у SSSB[27] не було, друзі мусили шукати житло у «приватників». Склалося насправді на краще: платячи за спальні, хлопці, фактично, отримували у своє повне користування весь другий поверх вілли.
— Наш старий? Каже, що теж скучив за тобою. Хоче на тому тижні податися до сина в Італію.
— О, то що — влаштовуємо вечірку? — Лео підморгнув, кутики губ поповзли вгору.
— Уже розсилаю запрошення, — Сьома теж усміхався. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенґта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі організовували ледь не щотижня. — Слухай, — Сьома враз посерйознішав, — ми з Яном учора розмовляли про подорож.
— Ну?
Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою щелепою, так наче перекочував між зубами камінчик, і випалив:
— Із нами хоче їхати Ґрем.
Реакція Левка була передбачуваною.
— Старий, ну що це таке? Ми так не домовлялись! Ми ж не маємо наміру тягти за собою до Мексики, Кенії чи куди там ми попремося пів-Стокгольма, еге ж? Чому б нам не взяти із собою Янового дядька? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Прекрасна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначились, куди вирушимо, а нас уже четверо. Якщо так триватиме далі, то до часу вильоту нам доведеться, бляха, засновувати туристичну компанію, — хлопець говорив і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.