Т. М. Панасенко - Леся Українка

й сестрине життя й навчання в Києві, Леся просить матір: «Напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист, – я бачу, що ти ще сердишся на мене, – а то мені свята будуть втроє сумніші, коли я не матиму доброго слова від тебе».

До дядька

Навчаючись разом із Людмилою Старицькою-Черняхів-ською англійської мови, Леся планувала поволі оволодівати й болгарською, про що повідомляла дядька в листі. Разом із тим вона працювала над своїми творами, перекладами, допомагала видавати журнал «Дзвінок». Незважаючи на дуже уважне в цей час ставлення до свого здоров'я, якого вимагала від Лесі мати, вона опинилася в ліжку, як сама писала, «через нервові болі і крайній упадок сил». У листі до матері Леся заспокоювала її, що все мине влітку і її теперішній стан не має ніякого відношення до туберкульозу, це лише малокрів'я. І справді, через деякий час Леся відчула полегшення й навіть вирішила піти в «рисувальну школу». Спочатку в неї були сумніви, чи вистачить сили на уроки англійської та відвідування школи, але все склалося добре, і Леся деякий час навчалася малювати. Навесні, а саме на Великдень, вона повернулася з Києва в Колодяжне. Леся непогано почувала себе, мала сили й велике бажання працювати й мріяла (як казала Ольга Петрівна, мала «idee fixe») поїхати в Софію до М. Драгоманова. І мрія здійснилася: в кінці травня 1894 року Леся Українка виїхала за кордон, до дядька. На цей час Михайло Драгоманов дуже погано почував себе, він давно вже мав хворе серце. Від надмірного перевантаження та нервового напруження деформована аорта тиснула, погрожувала смертю. Не раз йому відмовляли голос, руки. Навесні 1894 року лікарі повідомили, що хвороба прогресує й жити М. Драгоманову залишилось недовго. Але він продовжував працювати, читати лекції. Звичайно, такий стан здоров'я любого дядька схвилював Лесю і примусив її прискоритися з приїздом, – для нього приїзд племінниці був ковтком свіжого повітря з Батьківщини.

Помешкання Драгоманових складалося з п'яти кімнат. Кабінет весь був заставлений книгами, поруч – спальня Михайла Петровича. А що тяжка хвороба нерідко вкладала його в ліжко, то до ліжка була спеціально припасована пересувна дошка, щоб він міг лежачи писати. Сюди ж було перенесено й найнеобхідніші книги. У третій кімнаті спала дядина з дочкою Аріадною (Радою). Потім вітальня, або, як тут казали, салон, який було прибрано в українському стилі. І ще одна, зовсім маленька кімнатка, в якій і ліжко не вміщалось. Лесі поставили ліжко в кабінеті й одгородили його етажерками з книгами, і це дуже їй подобалось.

Майже місяць Леся мало з ким листувалась, ні за що не бралась, лише іноді писала матері. Адже навкруги було стільки нового й цікавого! Найбільше часу поглинали розмови. Кожного дня після вечері до пізньої ночі вона сиділа з дядьком у кабінеті або ж біля його ліжка, коли йому важко було сидіти. Минали дні, тижні, точились тихі бесіди, і здавалось, не буде їм кінця. Поза цими розмовами, що давали дуже багато для поглиблення її світорозуміння, Леся щедро черпала мудрість з дядькової бібліотеки, укомплектованої ще в Женеві, а тут, у Софії, після перевезення досі невпорядкованої. Попри літню пору й спеку, Леся цілими годинами просиджувала в кабінеті, вишукуючи те, що її цікавило, й одночасно розставляла всі книги за певною системою. А цікавили її насамперед усі закордонні видання, що прямо чи опосередковано стосувалися Батьківщини.

На початку липня 1894 року Михайло Драгоманов із дружиною поїхали до Парижа, а Леся з кузинами Лідією й Аріадною до села Владаї в гарній, зовсім дикій гірській околиці Софії. Леся здружилася з кузинами і взагалі вподобала Болгарію. Вона полюбила той край і його людей, вивчила за кілька місяців мову, пройнялася духом народної творчості, освоїлася з місцевими звичаями. У новому оточенні Леся не нудилася. З інтересом і вдоволенням відвідала у Владаї собор – велике гуляння з народними співами та національними танцями. Знайомі дівчата-болгарки нарядили Лесю в національний костюм, вишитий гарними візерунками. Ольга Петрівна в листах писала, що дуже задоволена з Лесиного перебування в Болгарії. А перебування якийсь час у Владаї здавалося взагалі подарунком долі, бо навкруги повівало свіже сільське й гірське повітря, а товариство складали цікаві люди. І вона, і батько наголошували, що не встановлюють дочці термін, коли необхідно повертатися додому. Після піврічного перебування у Софії Лесі вдалося подовжити закордонний паспорт іще на півроку. З цього вона надзвичайно раділа: прожити інші шість місяців поруч з М. Драгомановим – то було для неї справжнісіньким щастям.

На початку жовтня 1894 року Драгоманови повернулися в Софію. Михайло Петрович почувався дуже погано. Він цілими тижнями не міг ходити, не міг навіть рухатись, так боліло в грудях. Аби хоч трошки втамувати цей біль, він лежав з льодом на серці, але від цього починався кашель. А тут наближалося ще й дядькове свято – тридцятиріччя громадської діяльності. На долю Лесі випало немало турбот – у певному смислі, вона в цей час виконувала секретарські обов'язки ювіляра.

А вдома продовжувалось звичне бурхливе життя: Михайло завершував навчання, Ольга вивчала медицину, майже всі друзі-приятелі Лесі створювали сім'ї. Про все це в листах дочці розповідала (з характерними коментарями й зауваженнями) Ольга Петрівна.

Смерть Михайла Драгоманова

Здоров'я М. Драгоманова навесні 1895 року так покращилося, що він зміг повернутися до читання лекцій. З наближенням літа Леся готувалась до від'їзду Важко було залишати хворого дядька й немічну дядину, але все має кінець. 22 травня вона повідомила М. Павлику, що в липні з родиною Михайла Петровича їде з Софії до Відня, куди збиралися прибути й старші Косачі. Мало відбутися давно очікуване й бажане побачення родичів. Звідти старші Драгоманови поїдуть до Парижа, молодші – до Женеви, а Леся з ріднею – в Україну. Та не так сталось, як гадалось. 8 червня помер Михайло Драгоманов. Він приїхав із лекції втомлений більш, ніж звичайно. По обіді трохи поспав, а прокинувшись, почав скаржитись на біль, хотів читати, але не міг. У якусь хвилину Михайло Петрович закашлявся, спробував підвестися, схопився рукою за груди, впав на ліжко й помер. У нього стався розрив аорти.

Леся добре знала погляди дядька й тому казала, що ховати його треба без релігійної обрядовості. Але ж це було неможливо. Тоді, знаючи, як небіжчик прихильно ставився до протестантського релігійного руху, вирішили поховати за цим обрядом. Через три тижні Леся писала батькові про сумну подію: «Любий Папа! Не знаю, чи получив