Агата Крісті - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

був сільський дім із великим парком та прилеглими територіями, і він досі стоїть там, цілий-цілісінький, оточений будівельними майданчиками та невеличкими приміськими будинками. Він називається Резерфорд-Хол. Його збудував чоловік на ім’я Крекенторп, дуже багатий промисловець, у 1884 році. Тепер у тому будинку живе, наскільки мені відомо, син Крекенторпа, уже старий чоловік, зі своєю дочкою. Залізниця охоплює половину того маєтку.

– І що ви хочете мені доручити?

Міс Марпл відповіла відразу:

– Я хочу, щоб ви найнялися туди на роботу. Усі тепер стогнуть, що неможливо знайти нормальну домашню прислугу – тож я не думаю, що це буде складно.

– Ні, я також не думаю, що це буде складно.

– Наскільки мені відомо, містера Крекенторпа вважають в окрузі великим скупієм. Якщо ви погодитеся на низьку платню, то я доплачуватиму її до прийнятної для вас цифри, що, як я думаю, має бути набагато вищою за середню.

– Ви доплачуватимете мені за складність?

– Не так за складність, як за небезпеку. Ця робота може бути небезпечною. Я вважаю за свій обов’язок попередити вас про це.

– Не думаю, – замислено проказала Люсі, – щоб можливість небезпеки стримала мене.

– Я й не думала, що вона вас стримає, – сказала міс Марпл. – Ви не така людина.

– Певно, ви навіть подумали, що така перспектива заохотить мене? Мені не довелося пережити багато небезпек у своєму житті. Але ви справді думаєте, що тут можлива якась небезпека?

– Хтось скоїв, – нагадала їй міс Марпл, – вельми успішний злочин. Ніхто не закликав шукати вбивцю, ніхто навіть не висловив справжньої підозри. Дві старенькі жінки розповіли досить малоймовірну історію, поліція провела коротке розслідування й нічого не виявила. Тому все залишилося спокійним і приємним. Тож я не маю підстав думати, щоб цей хтось, хоч би ким він був, захоче, щоб у цій справі знову почали копатися – а надто в тому випадку, якщо ви досягнете успіху.

– І що я маю робити конкретно?

– Пошукати якихось слідів біля насипу: клапоть одягу, поламані кущі – щось подібне до цього.

Люсі кивнула.

– А потім?

– Я буду зовсім близько від вас, – сказала міс Марпл. – Моя давня служниця, вірна Флоренс, живе в Брекгемптоні. Протягом багатьох років вона доглядала своїх стареньких батьків. Тепер обоє померли, і вона бере квартирантів – усі вони здебільшого вельми респектабельні люди. Вона погодилася надати мені кімнату. Вона доглядатиме мене з великою відданістю, а я маю таке відчуття, що повинна бути якомога ближче до вас. Я пропоную, аби, наймаючись на службу, ви сказали, що маєте стару тітку, яка живе поблизу, і хочете перебувати якомога ближче до неї, а також вам буде потрібно чимало вільного часу, щоб мати змогу часто навідувати її.

Люсі знову кивнула.

– Післязавтра я збиралася до Таорміни, – сказала вона. – Утім, вакації можуть і зачекати. Але я можу пообіцяти вам лише три тижні. Далі я завантажена по вуха.

– Трьох тижнів цілком вистачить, – сказала міс Марпл. – Якщо протягом трьох тижнів ми нічого не знайдемо, то в нас будуть усі підстави викинути з голови цю історію, як кошмарний сон.

Міс Марпл поїхала додому, а Люсі після коротких роздумів зателефонувала до брекгемптонського бюро з винаймання прислуги, завідувачка якого була її давньою знайомою. Вона пояснила їй своє бажання найнятися на службу десь недалеко, щоб перебувати поблизу від своєї «тітки». Відкинувши під різними вигаданими причинами кілька вигідних пропозицій, вона дочекалася, поки було названо Резерфорд-Хол.

– Це, схоже, якраз те, що мені потрібно, – твердо заявила Люсі.

Бюро з винаймання зателефонувало до міс Крекенторп. Міс Крекенторп зателефонувала Люсі.

Через два дні Люсі покинула Лондон і виїхала до Резерфорд-Холу.

ІІ

У своєму маленькому автомобілі Люсі Айлесберроу в’їхала в монументальну чавунну браму. Відразу за брамою стояла невеличка сторожка, тепер цілком зруйнована чи то внаслідок недогляду, чи то ще від часів війни – про це важко було сказати. Довга й покручена під’їзна дорога вела до будинку крізь похмурі хащі рододендронів. Люсі перехопило подих, коли вона побачила будинок, схожий на занедбаний Віндзорський замок у мініатюрі. Щоправда, кам’яні сходи перед парадними дверима були напівобвалені й засмічені, а крізь притрушену гравієм під’їзну дорогу пробивався бур’ян.

Люсі смикнула за шворку старомодного металевого дзвінка, і його дзенькіт відлунням розійшовся всередині будинку. Неохайна жінка, витираючи руки об фартух, відчинила двері й подивилася на неї підозріливим поглядом.

– Вас чекають, чи не так? – запитала вона. – Міс Хай-Там-Вас-Як-Берроу, так мені сказали.

– Усе правильно, – підтвердила Люсі.

Будинок був до розпачу холодний усередині. Служниця провела її через темний хол і відчинила двері, які були праворуч. На превеликий подив Люсі, за дверима була досить приємна вітальня з книжками й обтягнутими кольоровою тканиною стільцями.

– Я їй доповім, – сказала жінка й зачинила за собою двері, спершу обдарувавши Люсі вкрай несхвальним поглядом.

Через кілька хвилин двері відчинилися знову. Після першого ж погляду Люсі вирішила, що Емма Крекенторп їй подобається.

Це була жінка середнього віку, у якій не було нічого особливого: ані симпатична, ані негарна, скромно вдягнена у твідову сукню та в пуловер, із зачесаним назад чорним волоссям, яке обрамлювало обличчя зі спокійними очима горіхового кольору.

– Міс Айлесберроу? – запитала вона надзвичайно приємним голосом й подала їй руку.

Потім на її обличчі з’явився вираз сумніву.

– Я не певна, – сказала вона, – чи це справді та посада, яку ви шукаєте. Розумієте, мені не потрібна управителька дому, яка наглядала б за порядком. Мені потрібна жінка, яка виконувала б роботу.

Люсі відповіла, що саме цього потребує більшість людей.

Емма Крекенторп сказала тоном вибачення:

– Так багато людей, схоже, думають, що їм досить витерти пилюку, і вони зроблять свою домашню роботу. Але я й сама спроможна витерти пилюку.

– Я вас цілком розумію, – сказала Люсі. – Вам потрібна служниця, яка вміла б готувати, прати одяг, робити всю хатню роботу й завантажувати вугілля в бойлер. Не турбуйтеся, я все це вмію робити. Я не боюся роботи.

– Це, боюся, надто великий дім, і дуже незатишний. Щоправда, ми живемо лише в кількох кімнатах – тобто я й мій батько. Він, можна сказати, інвалід. Ми живемо скромно, плита в нас на кухні найзвичайнісінька, фірми «Аґа». Я маю кількох братів, але вони тут бувають нечасто. До нас приходять дві жінки – місіс Кіддер щоранку й місіс Гарт три дні на тиждень – почистити бронзу й усе таке. Ви маєте власний автомобіль?

– Так. Він може стояти й просто неба, якщо нема куди його помістити. Йому не звикати.

– О, ми маємо досить місця у старих стайнях. Про це можете не турбуватися. – Вона спохмурніла на мить, а тоді сказала: – «Айлесберроу» – досить незвичайне прізвище. Хтось із моїх друзів розповідав мені про Люсі Айлесберроу – чи не Кеннеді?

– Родину Кеннеді я знаю. Я була з ними в Північному Девоні, коли місіс Кеннеді народила дитину.

Емма Крекенторп усміхнулася.

– Я пам’ятаю, вони сказали мені, що ніколи їм не жилося так чудово, як тоді, коли ви доглядали за всім. Але я тоді подумала, що ваші послуги, либонь, коштують надзвичайно дорого. Сума, яку я назвала у своєму оголошенні…

– Цілком мене задовольняє, –