Агата Крісті - І не лишилось жодного

– Містер Марстон? – звернувся суддя.

Ентоні сказав:

– Отримав телеграму від старого друзяки Берклі, Борсука. Я ще тоді здивувався, бо гадав, що старий огир відправився до Норвегії. Наказав мені заявитися сюди.

Ворґрейв знову кивнув.

– Лікар Армстронґ?

– Мене запросили як фахівця.

– Зрозуміло. І раніше ви з цією сім’єю не перетиналися?

– Ні. У листі посилалися на мого колегу.

– Щоб було правдоподібно… Так, а той колега, припускаю, на той час був поза межами досяжності.

– Е-е-е… Так.

Ломбард, який спостерігав за Блором, раптом сказав:

– Слухайте, мені тут дещо спало на думку…

Суддя підняв руку.

– Одну хвилинку.

– Але я…

– Не все зразу, містере Ломбард. Поки що ми досліджуємо обставини, за яких ми всі тут зібралися сьогодні. Генерал Макартур?

Посмикуючи вуса, генерал пробурмотів:

– Отримав листа від того типа, Оуена… Він згадував про деяких моїх старих приятелів, що мали сюди приїхати. Вибачався за неофіційне запрошення. Боюся, листа я не зберіг.

Ворґрейв звернувся до Ломбарда:

– А ви?

Мозок Ломбарда швидко працював. Викрити себе чи ні? Він надумав:

– Схожий випадок, – сказав. – Запрошення, згадка про спільних друзів. Я не запідозрив лихого. А листа розірвав.

Суддя звернув свою увагу на Блора. Погладжуючи верхню губу вказівним пальцем, він промовив занадто ввічливим голосом:

– Існує ще один тривожний момент. Той безтілесний голос звертався до нас на імена, викладаючи конкретні звинувачення проти кожного. Зі звинуваченнями розберемося згодом. А зараз мене цікавить одна деталь. Серед імен згадано Вільяма Генрі Блора. Наскільки нам відомо, серед присутніх немає нікого з цим ім’ям. А от прізвище Девіс не згадувалося. Маєте щось сказати, містере Девіс?

Блор невдоволено пробурмотів:

– Здається, це вже не секрет. Гадаю, мені краще визнати, що моє прізвище не Девіс.

– Ви Вільям Генрі Блор?

– Саме так.

– Я дещо додам, – сказав Ломбард. – Ви не просто ховаєтеся під чужим прізвищем, містере Блор, але, крім того, цього вечора я підмітив, що ви першокласний брехун. Стверджуєте, нібито повернулися з Наталя, з Південної Африки. Я знаю Південну Африку й Наталь і міг би заприсягтися, що ноги вашої там не було.

Усі погляди звернулися до Блора. Сердиті, підозріливі погляди. Ентоні Марстон підійшов до нього, стиснувши кулаки.

– І що тепер, свинюко, – сказав він, – зможеш пояснити?

Блор задер голову й стиснув квадратну щелепу.

– Джентльмени, ви помиляєтеся. У мене із собою документи, ви можете пересвідчитися. Я колишній працівник карного розшуку. Тепер керую детективним агентством у Плімуті. Мене найняли на одну роботу.

Суддя Ворґрейв запитав:

– Хто?

– Той чоловік, Оуен. До листа додавався щедрий грошовий переказ на витрати та інструкція щодо моєї роботи. Я мав приєднатися до вашої компанії як гість. Я мав список усіх запрошених. Мав стежити за вами.

– З якої причини?

Блор в’їдливо сказав:

– Коштовності місіс Оуен. Місіс Оуен, ага, саме так! Я вже не вірю, що вона існує!

Суддя знову торкнувся губи вказівним пальцем, цього разу схвально.

– Так, ваші висновки, гадаю, підтверджуються, – сказав він. – Алік Норман Оуен! У листі міс Брент, хоча прізвище надряпано нерозбірливим почерком, імена можна напрочуд легко прочитати – Ана Ненсі. В обох випадках ініціали ті ж самі. Алік Норман Оуен, Ана Ненсі Оуен. Щоразу отримаємо А. Н. Оуен. Чи, додавши трохи фантазії: НЕВІДОМИЙ4.

Віра зойкнула:

– Але це немислимо… якесь божевілля.

Суддя ледь кивнув:

– Так. Особисто я не сумніваюся, що нас запросив безумець, а можливо, і небезпечний маніяк-убивця.

Розділ четвертий

І

На мить запала тиша. Тиша, наповнена переляком і розгубленістю. А тоді впівголоса, але чітко й розбірливо суддя продовжив:

– Перейдімо до наступного етапу розслідування. Проте спершу я хотів би додати власні свідчення до загалу.

Він вийняв із кишені листа й кинув його на стіл.

– Цей лист начебто від моєї давньої приятельки, леді Констанс Калмінґтон. Я не бачив її кілька років. Вона переїхала на схід. Листа написано в її стилі: розмито, незв’язно. Вона запрошувала мене приїхати сюди й туманно вказувала, хто ж хазяї. Як ви помітили, такий самий метод. Я розповідаю про це, бо воно узгоджується з іншими свідченнями, і з усього цього випливає один цікавий факт. Хто б нас не заманив, та людина знає чи подбала про те, щоб дізнатися, про нас багато подробиць. Не знаю, хто це, але йому відомо про мою дружбу з леді Констанс і він знайомий зі стилем її письма. Він має деяку інформацію про колег лікаря Армстронґа та їх нинішнє місцезнаходження. Йому відоме прізвисько одного з друзів містера Марстона та які телеграми він надсилає. Він точно знає, де два роки тому відпочивала міс Брент і кого вона зустріла там. Він багато знає про старих побратимів генерала Макартура.

Він на мить замовк, а тоді продовжив:

– Як бачите, він багато про нас знає. Але, крім оцих знань, він звернувся з конкретними звинуваченнями проти нас.

Одразу ж почалося вавилонське стовпотворіння.

Генерал Макартур вигукнув:

– Купа мерзенної брехні! Наклеп!

Віра скрикнула:

– Жахливо! – Їй перехопило подих. – Підло!

Роджерс хрипко сказав:

– Брехня, підла брехня… Ми не робили цього… Жоден із нас…

Ентоні Марстон гаркнув:

– Не знаю, про що говорив цей клятий ідіот!

Суддя Ворґрейв підняв руку, щоб покласти край безладу.

Він сказав, ретельно підбираючи слова:

– Я хотів би дещо сказати. Наш невідомий друг звинувачує мене в смерті такого собі Едуарда Сетона. Я прекрасно пам’ятаю Сетона. Він стояв переді мною у суді в червні 1930 року. Його звинуватили в убивстві старої жінки. У нього був спритний захисник, який справив на суд присяжних хороше враження. Проте за доказами він був безумовно винен. Я зробив відповідний підсумок, а суд присяжних виніс вердикт: «Винен». Виносячи вирок про смертну кару, я керувався вердиктом. Апеляцію подали на підставі помилки судді під час інструктування присяжних. Апеляцію відхилили, і вирок було невдовзі виконано. Мушу повідомити вам, що в мене абсолютно чиста совість. Я просто виконував свій обов’язок, нічого більше. Я виніс вирок правильно засудженому злочинцю.

Армстронґ нарешті згадав. Справа Сетона! Вердикт став великою несподіванкою. У дні слухання в одному з ресторанів він якось зустрів за вечерею іменитого адвоката Метьюза. Той був переконаний: «Без сумніву, винесуть виправдувальний вирок». Кілька днів по тому Армстронґ чув балачки: «Суддя був категорично налаштований проти нього. Переконав суд присяжних, і Сетона визнали винним. Звичайно, відповідно до закону. Старий Ворґрейв знає свою роботу. Схоже, у нього були особисті рахунки із Сетоном».

Усі ці спогади крутилися у пам’яті Армстронґа. Зовсім не думаючи про розважливість, він імпульсивно запитав:

– А ви взагалі знали Сетона? Я маю на увазі, ще до слухання.

Приховані навислими повіками очі ящера подивилися на лікаря. Спокійним крижаним голосом суддя відповів:

– Я не знав Сетона до слухання.

Армстронґ подумав: «Бреше старий. Видно, що він бреше».

ІІ

Віра Клейторн заговорила тремтячим голосом:

– Я хочу дещо сказати вам. Про ту дитину, Сиріла Гамільтона. Я була його вихователькою. Йому було заборонено запливати занадто далеко. Одного разу я відволіклась, а він відплив від берега. Я попливла