Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Тому тільки «Гнів Божий», – казав Принцип.

Ми багато говорили про нову владу, державу, занепад і агресора й що більше робили висновків, то чіткіше вимальовувалася наша ідея, план «Гніву Божого» по-українськи, бо тільки так ми могли покарати нашого лютого ворога, що не зупинявся у своєму бажанні й надалі називати нас братським народом брудним своїм ротом в той час, як кривавими руками продовжував вбивати наших дітей, жінок та чоловіків.

Зайшовши до «Суаре», я побачив Принципа. Ми обнялися з ним і сіли за стіл. Перед Іваном вже стояв келих свіжого бельгійського пива. Я теж замовив собі один.

– Нечипайло трішки запізнюється. Його друга половина вирішила вкотре з’ясувати відносини та нагадати нашому бідолашному, що саме він зіпсував їй усе життя, – сказав Принцип.

На те я тільки кивнув головою і, коли мені принесли келих пива, запропонував тост:

– За нас, друже! Дай Бог пережити цю війну, аби й надалі псувати життя вродливим жінкам.

Ми випили. Принцип закурив і випустив хмарку сивого диму.

– Ну як там справи? – запитав він мене.

Я подивився на нього.

– Тяжко там… нас здають, москаль пре, хлопці гинуть. Генштаб трішки почистили, проте залишається ще багато хохлів, – сказав я.

– А так хотілося б бачити там українців.

– Еге ж. Але не сумуй! З кожним новим днем українців стає більше й більше. Я не люблю демагогів та ура-патріотів, але мені подобається наш президент.

– Так він же олігарх! – здивовано вигукнув Принцип.

– Олігарх кажеш… А чи знаєш ти, що той олігарх чи не єдиний з усіх можновладців захищає саме нашу державу, а не свої бізнес-інтереси?

– Не змушуй мене сміятися. Знайшов теж мені державника.

– Тобі б я не брехав. Проте ти маєш рацію в іншому – у тому твоєму першому запитанні. Поки що нового мало.

– Окрім жертв, – додав Принцип.

– Так, друже, окрім нових українських жертв.

Далі ми говорили про Маріуполь, про накопичення ворогом техніки та живої сили в районі Новоазовська, Логвинова, Широкиного, про недостатню кількість техніки у наших хлопців, активізацію сепаратистських диверсантів, їхні нові інформаційні хитрощі з розсиланням смс-повідомлень задля деморалізації українських захисників.

– Ми програємо їм ресурсами. Вони ж витрачають шалені кошти і на розвідку, і на техніку, і на людей. Вони купують усіх і вся, а ми навіть не можемо налагодити дієві канали на кордоні, – в голосі мого друга, в тій його інтонації, я відчув біль та люту ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю.

І тут за моє спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:

– Сволота ви, панове офіцери! П’єте без мене, а я думав, ми друзі. Тим паче, що зараз мені потрібне психологічне розвантаження.

– Микито, – зрадів я йому, і ми обнялися.

Принцип лишень потиснув його руку.

– Не буду тебе обнімати, бо з моменту нашої останньої зустрічі минули лише п’ять годин і я ще не встиг засумувати. А що, Микито? Завантаження було ще те? – пожартував Іван.

– Ти навіть не розумієш! Іноді мені здається, що комфорт та безпека – то на Луб’янці, у підвалах сепаратистів та серед донецьких степів, по яким б’ють «Гради», а не в мене вдома. І до речі, не потребую я твоїх залицянь. Півгодини тому я їх мав досхочу, – засміявся у відповідь Микита Петрович Нечипайло – один з кращих нелегалів, які зустрічалися мені на життєвому шляху.

– Усе так серйозно? – запитав я його, маючи на увазі не війну, а його сімейну драму.

– Як завжди, Женька, я залишаюся покидьком, який обіцяв хороми, мерседеси, Шанель та Даміані, а дав тільки Сузукі, трикімнатку і дещо на панчохи. Не бери дурного в голову. Воно тобі треба?

– Може якась допомога потрібна?

– Ага! Допоможи мені в мить стати олігархом і закидати мою законну усіма багатствами світу.

– З цим досить складно, бо ти не вмієш красти. Не пристосований ти до схем, лизання срак та мовчання, коли тебе принижують. Ось така проблема, капітане Нечипайло.

І ми знову засміялися, чим привернули до себе увагу інших гостей ресторану.

– Тихше-тихше, лошаки, – сказав Нечипайло, який завжди вирізнявся з-поміж нас більш холодним розумом і вмінням вчасно зупинитись. – Коли на нас починають дивитись люди, це означає, що ми не гідні тієї професії, яку обрали.

Далі Нечипайло розповів нам новини з Москви.

– Здається мені, що у Кремля великі проблеми. Ні, звісно ж, все виглядає, як і раніше – дєржава, родіна, бандерівска хунта, на Берлін й інша муть. Проте починають вимальовуватися перші невтішні для нього тенденції. Хоч би що там базікали «кісєльови» і «лайньюзи», але санкції таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расєйську масу, а краще зупинімось на олігархах. Ось ти думаєш їм подобається щодня втрачати мільйони доларів?

– Звісно, що ні! Але чому вони мовчать? – злість Принципа була породженням його ідеалізму та вродженим почуттям справедливості.

– Бо бояться свого господаря дужче, ніж санкцій Заходу. Все просто: саме він дозволяє їм красти, не буде його – прийде невідомість, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вітте, «єсть бєсмислєнний і бєспощадний». Ось така справа. І поки наші любі друзі з Вашингтона не почнуть з ними активного діалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усіх, нічого не трапиться.

– Тобто, ти вважаєш, що вірогідність палацового перевороту низька? – не зупинявся Принцип.

– Я б навіть сказав, що вона просто жалюгідна.

– Микита правий, Іване. Поки Білий дім не втрутиться у справу наступника, а ЦРУ не почне дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Росії, той кегебіст буде й надалі вбивати, брехати, лякати і вважати себе найвеличнішим правителям планети Земля.

– Така собі суміш Миколи Першого й товариша Сталіна. Він уявив себе величним і прагне до повтору Ялти-45, де гратиме першу скрипку, – додав Нечипайло.

Ми замовкли, кожен думаючи про своє. Тишу порушив Принцип:

– Цікаво, як там зараз Андрюха. Нічого не чули? Жодних новин?

Я подивився на Нечипайла, він на мене і у відповідь другові ми лишень хитнули головами, що означало – ми не знаємо.

– Зрозуміло. Куди його направили? Що, взагалі, то за операція, що навіть нам нічого не сказав?

– Не знаю, – відповів йому Нечипайло. – Нічого не знаю. Я намагався з’ясувати, але усі мовчать. Якщо мовчать, значить справді серйозно.

– Андрія завжди відправляли виключно на важливі завдання. Він же другий Штірліц, і одночасно Скорцені з Судоплатовим в одному флаконі. Майстер театру та ас