Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

class="p">Одначе Алекс казав правду. Віллі був тоді окружним скарбником і того давнього дня приїхав до міста в справі позики на будівництво школи. Позику було випущено, школу збудовано, і ось через дванадцять з лишком років великий чорний «кадилак» Хазяїна швидко минув ту школу, а тоді Ласун уже по-справжньому натиснув на газ, і ми помчали вперед тим-таки майже новим шосе №58.

Ми проїхали з милю, не озиваючись одне до одного, потім Хазяїн обернувся на передньому сидінні, поглянув на мене й сказав:

— Джеку, занотуй собі: довідатися про сина Малахії і про те вбивство.

— Як його звуть? — спитав я.

— Біс його знає, але хлопець він хороший.

— Я питаю про Малахію,— сказав я.

— Малахія Уїнн,— відповів Хазяїн.

Я дістав записника й занотував ім’я та прізвище, а поряд написав: «Убивство».

— З’ясуй, на коли призначено суд, і підшукай адвоката. Доброго адвоката, цебто такого, що зуміє облагодити все як належить, і скажи йому, хай із шкури вилізе, а зробить. Тільки не бери такого, щоб шукав собі слави.

— Елберт Івенс,— сказав я.— Цей якраз підійде.

— Мастить волосся брильянтином,— мовив Хазяїн.— Мастить і прилизує так, що голова блищить, як більярдна куля. Треба такого, щоб не скидався на співака з ресторанного оркестру. Ти що, не тямиш?

— Гаразд,— сказав я і записав: «Типу Авр. Лінкольна». Записував я не тому, що міг забути. Просто за звичкою. За шість років можна надбати з біса багато звичок і списати з біса багато отих чорних книжечок, складаючи їх одну по одній у банківський сейф, бо не годиться кидати їх абиде, коли є люди, які оцінили б їх на вагу золота — тільки дай їм ті книжечки. Та ніхто, звісно, не дає. Я ще ніколи не опинявся в такій скруті. Проте книжечки звик зберігати. Треба ж винести з собою із темних хащів та безодень часу щось іще, крім поточеної печінки,— то хай це будуть ті чорні книжечки. Вони лежать собі в банківському сейфі і в них — діла днів і рук твоїх, сховані в затишній темряві, тоді як величезний світ і далі зі скрипом обертається навколо своєї осі.

— Знайди адвоката,— сказав Хазяїн,— але сам тримайся осторонь. Хай з ним поговорить хтось із твоїх хлопців, а хто — теж добре подумай.

— Зрозуміло,— мовив я, бо справді зрозумів його.

Хазяїн уже хотів був повернутися, щоб знову дивитись то на дорогу, то на спідометр, коли Даффі прокашлявся й сказав:

— Хазяїне…

— Га? — озвався Хазяїн.

— А ти знаєш, кого він зарізав?

— Ні,— відказав Хазяїн, уже готовий відвернутись,— і знати не хочу. Хай би навіть святу й непорочну тітку апостола Павла.

Містер Даффі знов прокашлявся, як робив завжди в останні роки, коли йому не давали спокою мокротиння й думки.

— А я випадково прочитав у газеті,— почав він,— цілком випадково, ще тоді, як це сталося. Він зарізав сина одного тутешнього лікаря. Я вже не пригадую його прізвища, але що лікар — то це точно. Так було написано в газеті. Отож…— Містер Даффі звертався тепер до Хазяїнової потилиці, а той наче й не чув його.— Отож здається мені…— сказав містер Даффі й знову прокашлявся.— Здається мені, що той лікар може мати тут чималий вплив. Ти ж знаєш, як ставляться до лікаря в такій глушині. Вважають його неабиякою персоною. І як довідаються, що ти причетний до спроби витягти з халепи Уїннового хлопця, добра тобі з того не буде. Це ж бо політика,— пояснив він,— а що таке політика, ти добре тямиш. Отож…

Хазяїн так рвучко крутнув головою, обертаючись до містера Даффі, що на якусь мить вона здалася невиразною плямою. Його великі опуклі карі очі немовби визирнули з потилиці крізь волосся,— так усе змішалося. Це, звісно, перебільшення, але ви мене зрозумієте. Отакий він був, Хазяїн. На вигляд справляв враження людини повільної, млявої, сидів, бувало, обважнілий, наче заглиблений у себе аж до самого денця, і тільки очима лупав, мов пугач у клітці. А тоді зненацька робив якийсь порух. Скажімо, блискавично викидав руку й хапав у повітрі муху, що надокучливо кружляла довкола. Колись я бачив, як такий самий трюк робив один старий п’яничка, колишній боксер, що завжди тинявся коло бару. Він ішов у заклад, що зловить муху на льоту двома пальцями,— і таки ловив. І Хазяїн ловив. Або раптом обертався отак до тебе, коли ти щось йому казав, а він, здавалося, й не слухав. Ось і тепер він рвучко обернувся до Даффі і, пильно поглянувши на нього, просто й виразно промовив:

— О боже! — А тоді сказав:— Ні біса ти, Малюк, не тямиш. По-перше, я з дитинства знаю Малахію Уїнна, і син його хороший хлопець, і мені начхати, кого він там зарізав. По-друге, бійка була чесна, йому просто не повелося, а коли так трапляється, то, поки доходить до суду, люди завжди починають жаліти звинуваченого в убивстві, якого судять тільки за те, що йому не пощастило і його супротивник дав дуба. А по-третє, якби ти роззув вуха, то почув би, як я казав Джекові найняти адвоката через когось із знайомих, і то такого, що не шукатиме слави. Хай він собі думає, і всі інші теж, що його найняв сам папа римський. Хоч його, певне, цікавитиме тільки те, чи будуть на зелених папірцях, якими йому заплатять, такі собі тоненькі шовковисті прожилочки. Тобі все зрозуміло, чи ще намалювати?

— Зрозуміло,— відповів містер Даффі і облизав губи.

Але Хазяїн уже не слухав його. Він знову звернув очі на дорогу, потім на спідометр і сказав Ласунові:

— Якого біса… Чи ти думаєш, що ми хочемо милуватися краєвидами? І так уже спізнюємось.

І Ласун до відпору натиснув на газ.

Але так ми мчали не довго. Десь за півмилі довелося повертати. Ласун з’їхав на всипаний жорствою путівець, і дрібні камінці застрибали й затріщали під кузовом машини, наче сало на сковороді. Друга машина потонула в хмарі куряви, що простяглася за нами.

Потім ми побачили будинок.

Він був зведений на узвишші — чимала двоповерхова коробка, сіра, нефарбована, під бляшаним, також нефарбованим дахом, що виблискував проти сонця,— бляха була нова і ще не взялася іржею,— з двома високими коминами з обох боків. Ми під’їхали до воріт. Будинок стояв біля самої дороги, посеред невеликого обнесеного добротною дротяною огорожею подвір’я, де в