Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Заміцне, чи що? — запитав його містер Даффі.

— Ні,— відказав Віллі,— але не треба, дякую.

— Мабуть, учителька йому не дозволяє,— висловив припущення Алекс.

— Люсі не до вподоби, коли п’ють,— спокійно промовив Віллі.— Що правда, то правда.

— Вона ж не знатиме, отож їй і не завадить,— сказав містер Даффі.

— Принеси йому пива,— мовив Алекс до Слейда.

— Усім,— повторив містер Даффі з виглядом голови зборів, що припиняє дебати.

Слейд поглянув на Алекса, поглянув на містера Даффі, поглянув на Віллі. Потім ліниво замахнувся рушником на муху, що кружляла над столиком, і сказав:

— Я продаю пиво тим, хто його хоче. А хто ні, того не примушую.

Мабуть, саме тоді й усміхнулася Слейдові фортуна. Справді-бо, яке дивовижне й мінливе життя: на зламі криці яскріє кристал, на лобі в жаби спалахує смарагд, і сутність кожної миті скороминуща, мов подув вітерцю у верболозі.

Та хоч як воно було, а коли скасували сухий закон і поштарі цілими фургонами звозили до муніципалітету прохання про дозвіл на торгівлю, Слейд такий дозвіл дістав. Дістав його один з перших, запосів гарне місце й знайшов готівку, щоб придбати зручні шкіряні крісла та круговий бар. І ось уже той самий Слейд, у кого після сплати за оренду приміщення та «за охорону» навряд чи лишалося коли в кишені десять центів, стоїть у півсутіні під стіною, на якій зображено голих красунь, серед блискучого хрому та кольорових дзеркал, у двобортному синьому костюмі, з начесаними на лисину рештками шевелюри, й позирає одним оком на чорних хлопців у білих куртках, що подають отруту, а другим — на блондинку за касою, яка знає, що її обов’язки не закінчуються о другій годині ночі, коли гасять світло і вмиротворені тихою музикою струнного тріо відвідувачі розходяться по домівках.

Чому Слейдові пощастило так швидко дістати дозвіл? Як він ухитрився заорендувати приміщення, коли за нього змагалася чи не половина китів його бізнесу? Де взяв гроші на шкіряні крісла та музикантів? Слейд не звіряв мені своїх справ, але, гадаю, це була винагорода за те, що він тоді повівся як порядна людина.

Так чи так, а Слейдова заява про його засади пивної торгівлі поклала край дебатам з цього питання. Малюк Даффі звів до Слейда обличчя з таким виразом, який буває в бичка, коли його торохнуть молотком межи очі, але скоро прийшов до тями й напустив на себе звичайну гідність. Тим часом Алекс дозволив собі ще один дотеп. Він спитав:

— То, може, в тебе знайдеться для нього лимонад?

І коли його іржання затихло, Слейд сказав:

— А чого ж, знайдеться. Як він захоче.

— Еге ж,— озвався Віллі,— от лимонаду я б таки випив.

Принесли пиво й пляшку лимонаду. Із шийки стирчало дві соломинки. Віллі звів обидві руки, що протягом усієї попередньої розмови добропристойно лежали на колінах, і обхопив ними пляшку. Трохи нахиливши її до себе, але не піднімаючи зі столу, він узяв губами соломинку. Губи в нього були м’ясисті, але не м’які. Ні, не м’які, хоч на перший погляд і здавалися м’якими. Можна було подумати, що рот у нього хлоп’ячий, ще не зовсім сформований, і він справді здавався таким тієї хвилини, коли Віллі, схилившись над пляшкою і відкопиливши губи, смоктав крізь соломинку свій лимонад. Та, побувши в його товаристві довший час, ти помічав інше: що губи його хоч і м’ясисті, проте тугі, добре підігнані одна до одної. Обличчя також було м’ясисте, але тонкошкіре, всіяне ластовинням. Очі він мав великі, карі, і вони дивилися просто на тебе з того м’ясистого, ластатого, майже пухкого обличчя (спершу воно справляло саме таке враження, але потім ти бачив, що помилився); скуйовджений темно-каштановий чуб, злегка кучерявлячись, звисав на чоло, й без того не надто високе, і видно було, що волосся трохи зволожніле від спеки. Отакий був зелений хлопчина Віллі з його різдвяною краваткою, братик Віллі із глухого провінційного закутня, з якогось там Мейсон-Сіті, і аж хотілося повести його до парку, щоб він побачив лебедів.

Алекс нахилився до Даффі й довірчим тоном сказав:

— Віллі — він у нас політик.

На обличчі Даффі майнула ледь помітна тінь цікавості, але її враз поглинуло застигле масне кружало, що його являло собою те обличчя в стані спокою. Він навіть не подивився на Віллі.

— Атож,— провадив Алекс, нахилившись ще ближче до Даффі й кивнувши на Віллі,— він справді політик. Там, у Мейсон-Сіті.

Голова містера Даффі важко зробила чверть оберта вбік, і його блідо-голубі очиці намацали Віллі, так наче дивилися на нього з чималої відстані. Навряд чи містера Даффі могла так вразити згадка про Мейсон-Сіті — а от те, що Віллі міг бути десь політиком, навіть у Мейсон-Сіті, де свині напевне чухають боки об підмурок поштової контори, становило сяку-таку проблему, і вона заслуговувала трохи уваги. Отож містер Даффі й звернув свою увагу на Віллі і розв’язав ту проблему. Розв’язав, дійшовши висновку, що ніякої проблеми немає. Не може Віллі бути політиком. Ні в Мейсон-Сіті, ні десь-інде. Алекс Майкл — відомий брехун, і неправдиві його слова. Досить раз поглянути на Віллі, аби побачити, що він ніколи не був і не буде політиком. І Даффі поглянув на Віллі й розважив, що той — ніякий не політик. А тоді мовив: «Еге»,— з незграбною іронією в голосі й неприхованою недовірою на обличчі.

Не скажу, що я дуже дорікаю містерові Даффі. Він опинився віч-на-віч із цариною таємниці, де летять шкереберть усі наші розрахунки, де потік часу поринає в піски вічності, де дослід спростовує формулу, де панують хаос та прадавня ніч і, заснувши під наркозом, ми чуємо навколо сміх. Але Даффі того не знав, отож і сказав: «Еге».

— Еге,— луною озвався Алекс, проте без іронії, і додав: — І Мейсон-Сіті. Він там окружний скарбник. Правда ж, Віллі?

— Так,— підтвердив Віллі.— Скарбник.

— О боже,— прошепотів Даффі з таким виглядом, ніби раптом виявилося, що він будував усе на піску й жив серед примар.

— Атож,— провадив Алекс.— І сюди він приїхав у справах округи, хіба ні, Віллі?

Віллі кивнув головою.

— З приводу позики,— пояснив Алекс.— Вони там збираються будувати школу й хочуть випустити облігації.

Губи Даффі заворушились, і за ними ледь зблиснуло золото зубних протезів, але він не промовив жодного слова. Надто безглуздим усе те здавалося.