Тоні Моррісон - Пісня Соломона

Поринувши в морок біля вікна, Мейкон відчував, як вивітрює з усього тіла роздратування за цілий день, і милувався невимушеною красою жінок, що співали при світлі свічки. М’який профіль Реби. Руки Агар чешуть і чешуть важке волосся. І Пілат. Він знав її лице краще, ніж своє власне. Коли співала, її обличчя ставало наче маска. Всі почуття, всі пориви переходили її зовнішности в голос. Коли ж Пілат не співала й не говорила, її лице пожвавлювали губи в ненастанному русі. Безперестанку щось жувала. Ще дитиною, ще дівчатком завжди щось мала в роті: соломинки з мітли, якісь хрящики, ґудзики, насінини, листки, шнурки. А найбільше любила жувати, коли щастило надибати, Гумові стрічки й канцелярські Гумки. Її губи жили своїм дрібним рухом. Стоячи біля Пілат, годі було розпізнати, чи то вона ось-ось усміхнеться, чи то просто пересовує соломинку з ясен на язик. Чи знімає язиком зсередини щоки шмат Гуми, чи насправді всміхається? Здалеку скидалося, що Пілат щось шепоче сама собі, а насправді вона перекочувала в роті насінинки чи розкушувала їх різцями. Мала вуста темніші від шкіри, з відтінком вина, чорниць. Виглядало, ніби Пілат вживає косметику, ніби акуратно накладає на губи дуже темну помаду, а потім клаптем газети стирає блиск.

Мейкон відчув, що розм’якає під тягарем пам’яті й музики. Тим часом спів стих. Навколо стояла тиша, однак Мейкон Дед не міг відійти. Йому подобалося вільно дивитись на всіх трьох. Вони залишалися на місцях. Перестали співати. Реба й далі обтинала нігті, Агар заплітала й розплітала волосся, а Пілат погойдувалася над горшком, неначе верба.

Розділ II

Тільки Магдалина, звана Ліною, та ще Перше Посланіє Коринтянам, звана Корінтіанс, не тямили себе від щастя, коли великий «Пакард» плавно й безшумно виїздив із гаража. Лише вони наперед смакували пригоду й невимовно втішалися з розкішного автомобіля. Кожна з сестер мала біля себе віконце й могла без перешкод споглядати на літній день, що пропливав повз них. Кожна, ще дитина і водночас уже доросла, уявляла себе принцесою в королівській кареті з кремезним кучером. На задньому сидінні, поза батьківським наглядом, дівчата ззували дорогі бальні лаковані черевички, стягали панчохи попід коліна й задивлялися на перехожих чоловіків.

Ці поїздки, на які родина вибиралася щонеділі пополудні, стали ритуалом, надто важливим Мейконові, щоби просто собі втішатись. Для нього то був засіб переконати самого себе, що таки досягнуто успіху. Менш амбітній Рут той ритуал не дуже важив — от хіба що хороша нагода показатися всією сім’єю на людях. Ну а хлопчик сприймав його як кару. Затиснений поміж батьками, біля вітрового скла, син міг бачити лише крилату жіночу постать на носі автомашини. Не можна було сідати мамі на коліна. Не тому що вона була проти, а тому що батько не дозволяв. Тільки клякнувши на сизо-голубому сидінні, малюк міг побачити у задньому вікні щось інше, ніж тулуби, руки й ноги батьків, панель приладів і сріблясту крилату жінку на капоті. Однак їзда задом наперед бентежила та непокоїла. Наче летиш наосліп і не знаєш куди. Знаєш тільки, де ти щойно був. І спантеличеній дитині не хотілося дивитися на придорожні дерева, доми й на дітей, що спливали в далину, поза машину.

Мейконів «Пакард» помалу прокотився Нелікарською вулицею, через найнебезпечнішу частину міста (пізніше названу Кривавим берегом, бо там часто лилася кров), кружною дорогою об’їхав середмістя й простував тепер до околиць, де мешкали заможні білошкірі. Декотрі з негрів, побачивши це авто, з незлобивою заздрістю зітхали, що таке вже воно шикарне й солідне. 1936 року мало кому з них велося так добре, як Мейконові Деду. На родину, що повагом минала їх, інші піші темношкірі споглядали не так заздро, як насмішкувато, бо цей широкий зелений «Пакард» аж ніяк не відповідав їхнім уявленням про те, що таке авто і для чого воно. Ніколи не набирало швидкости понад тридцять кілометрів за годину, ніколи не вистрелило вихлопними газами, ніколи не волоклося на першій передачі квартал-другий і не дивувало тим пішохідців. Зроду-віку не луснула в ньому шина, не забракло бензину в баку, й не штовхали його узвозом або на узбіччя зо дванадцятеро усміхнених обідраних парубчаків. Ніколи не треба було прив’язувати мотузкою дверцята до його кузова, ніхто з підлітків не стрибав на його підніжку, щоб під’їхати трохи вулицею. Мейкон ні з ким не вітався, й ніхто не вітався з Мейконом. Ніколи Дед не гальмував і не давав заднього ходу, щоб гукнути щось приятелеві чи пожартувати з ним. Із вікон автомобіля ніколи не визирали пляшки з пивом чи ріжки з морозивом. Ані разу в ті вікна не випісявся надвір малюк. Мейкон ніколи не дав жодній дощовій краплі впасти на «Пакард». Ходив до крамниці Сонні тільки пішки, в авто сідав лише у неділю. Люди знали, що Дед навряд чи допустить на заднє сидіння яку-небудь жінку, хоча, подейкували, він ходить до «таких» домів і не проти переслатися з принагідною самотньою квартиранткою-недотепою. Розкішний лімузин жив тільки сяючими та меткими очима Ліни й Корінтіанс. Тож люди прозвали його катафалком Мейкона Деда — Мертвяка.

Корінтіанс провела пальцями по волоссю, довгому, пухнастому, барви мокрого піску.

— Ми кудись їдемо чи будемо просто так возитися? — поцікавилася вона, не зводячи очей з вулиці, де проходили чоловіки й жінки.

— Обережно, Мейконе. Ти тут завжди погано вписуєшся в поворот, — стиха зауважила Рут із правого сидіння.

— Ти що, за кермо хочеш? — запитав Мейкон.

— Ти ж знаєш, що я не вмію водити машину, — відповіла вона.

— То не заважай мені.

— Гаразд. Але не я буду винна, якщо...

Мейкон гладко повернув уліво, на вулицю, що вела до кварталу вілл.

— Татку! Ми кудись їдемо?

— До Гоноре.

— До озера? — спитала Ліна, відкотивши панчохи ще нижче. — А що там робити? Там нічого нема. І людей нема.

— Там дачна дільниця, Ліно, — втрутилася Рут. — Тато хоче подивитися на неї.

— Навіщо? — здивувалася Ліна. — Там живуть самі білі.

— Не всюди, — зиркнув на неї у дзеркальце батько. — Є ще вільна земля. По той бік. Там би могло бути гарне відпочинкове місце для чорних. Дачне селище. Розумієш, що я маю на увазі?

— А хто б там жив? З тутешніх кольорових ніхто не дозволить собі на два будинки.

— Пастор Коулз може собі таке дозволити, — заперечила Корінтіанс.