Тоні Моррісон - Пісня Соломона

— І ще цей юрист... Як же його? — Рут запитливо глянула на Корінтіанс, але та злегковажила питання.

— І ще Мері, як я гадаю, — прохихотіла Ліна.

Корінтіанс холодно зиркнула на сестру.

— Татко ніколи не продав би ділянки якійсь офіціантці. Тату, невже ти допустив би, щоб з нами сусідувала офіціантка?

— Мері володіє цим закладом, доню, — сказала Рут.

— Начхати мені на те, чим вона володіє. Мене цікавить тільки те, ким вона є. Що ти на це скажеш, татку? — Корінтіанс нахилилася до батька, щоб той підтримав її.

— Зашвидко їдеш, Мейконе. — Рут вперлася носком туфлі об підлогу.

— Ще раз пікнеш про мою їзду — підеш додому пішки. Я не жартую. Їй-бо.

Ліна підсунулася вперед і поклала руку на материне плече. Рут мовчала. Хлопчик бив ніжкою спід панелі приладів.

— Припини! — звелів батько.

— Я хочу пісяти, — відповів син.

— О Господи! — вхопилася за голову Корінтіанс.

— Але ж ти попісяв, коли ми виходили з дому, — сказала Рут.

— Ой не можу! — пхинькнув малюк.

— Справді не можеш? — спитала мати. — Мабуть, треба було б нам таки спинитися, — сказала вона, ні до кого не звертаючись й о кидаючи оком узбіччя дороги.

Мейкон і не гадав гальмувати.

— То ми матимемо літній дім? Чи ти лише продаватимеш там ділянки? — поцікавилася Корінтіанс.

— Я нічого не продаю, — відказав батько. — Маю намір купити, а тоді здавати до винайму.

— І ми там...

— Я вже не витримую! — заскиглив хлопчик.

— ...будемо літувати?

— Мабуть.

— Тільки ми самі? Чи ще хтось? Хто? — не вгавала Корінтіанс.

— Наразі не знаю. Але за якихось п’ять-десять років ціла купа темношкірих зароблятиме досить, щоб собі таке дозволити. Ціла купа. Можеш мені повірити.

Ліна глибоко зітхнула.

— Там далі, татку, можна від’їхати вбік. Бо інакше він загидить сидіння.

Батько глипнув на неї у дзеркальце та сповільнив авто.

— Хто з ним піде?!

Рут завовтузилася з ручкою на дверцятах.

— Не ти, — кинув їй Мейкон.

Рут глянула на чоловіка, розтулила була губи, але промовчала.

— Тільки не я! — вигукнула Корінтіанс. — Я на високих підборах.

— Ходімо, — зітхнула Ліна.

Вони вийшли з машини, менший брат і старша сестра, і зникли за деревами при повороті дороги.

— Ти й справді вважаєш, що в місті буде досить кольорових, — маю на увазі порядних кольорових людей, які зможуть тут проживати?

— Не конче, щоб вони були з нашого міста, Корінтіанс. Приїжджатимуть сюди тільки на літо. Білошкірі люди давно вже так роблять.

Мейкон барабанив пальцями по кермі. Злегка трусило, поки мотор працював на порожніх обертах.

— Негри не люблять води, — реготнула Корінтіанс.

— Полюблять, коли її матимуть, — відрік батько. Глянув у вікно й побачив, що з-за дерев виходить Ліна. В руках великий букет барвистих квітів, лице перекошене з люті. На світло-блакитній сукенці розбігалися мокрі плями, ніби розчепірені пальці.

— Облив мене! — злостилася вона. — Облюрив мене, мамо!

Була близька плачу.

Рут співчутливо прицмокнула.

— А чи я не казала, — реготала Корінтіанс, — що негри не люблять води?!

Хлопчик нашкодив ненавмисне. Це сталося, коли він от-от мав скінчити свою справу. Сестра відійшла від нього нарвати квітів, а коли поверталася, братик, почувши звук її кроків, різко обернувся. Так, зосереджуватися на всьому, що діється позаду, — це ставало йому за звичку. Неначе відчував, що попереду немає майбуття.

Хай навіть і не було цього майбуття, проте все-таки теперішність розвивалася сама собою. Малюк, що колись надокучав у «Пакарді», пішов до школи, а у свої дванадцять літ стрівся з приятелем. Той не тільки дав хлопцю чуття свободи, але й завів його до жінки, котра мала дуже багато спільного як із минулим, так і з майбутнім Дояра.

Гітара сказав, що знає її. Був у неї вдома.

— І як там воно? — спитав Дояр.

— Блиск! — відповів Гітара. — По-чорному. І запашок там — ого-го.

— Смердить?

— А я знаю? Це її запах. Сам понюхаєш.

Усі ці неймовірні, але цілком правдоподібні чутки про сестру батька, до якої він заборонив наближатися хоч на крок, ніби зачарували обох хлопців. Страшенно, аж до болю кортіло їм вивідати правду, тож кожен із двох вважав себе гідним, ба й покликаним, зробити це. Кінець кінцем, Гітара вже познайомився з Пілат, а Дояр доводився їй небожем.

Вони застали її на східцях до оселі. Сиділа, широко розкинувши ноги, зодягнена в чорне довге плаття з довгими рукавами. На голові пов’язала чорну-таки хустку, тому здаля хлопці виразно побачили тільки яскравий апельсин, який Пілат оббирала. Такою вона запам’яталася Дояреві: вугласта, маслакувата, самі коліна та лікті. Одна ступня на схід сонця, інша — на захід.

Коли хлопчаки підійшли ближче й угледіли, як на її вусі баламкається латунний дармовис, Дояра пронизало передчуття, що ані та цяцька, ані апельсин, ані гострі зариси чорної одежини, ані батькова мудрість, ані завбачливість усього світу — ніщо не відверне його від Пілат.

На відміну від молодшого приятеля, Гітару-старшокласника не шарпали сумніви, тож він обізвався перший:

— Ну, привіт.

Жінка звела погляд. Спершу на Гітару, тоді на Дояра.

— А це що за слова?

Голос мала чистий, немов злегка присипаний піском. Дояр не спускав очей з її пальців, що оббирали апельсин. Гітара знизав плечима й усміхнувся.

— Це те саме, що добридень.

— То так і кажи.

— Гаразд. Добридень вам.

— О, вже краще. Що ти хотів?

— Нічого. Ми просто проходили повз вашу хату.

— Схоже на те, що ви тут вистоюєте.

— Якщо ви, міс Пілат, не бажаєте нас тут бачити, то ми підемо собі, — тихо сказав Гітара.

— Бажання — то не про мене. Це ти чогось бажаєш.

— Ми хотіли б вас щось спитати.

Гітара облишив прикидатися байдужим. Надто вже вона була відверта, пряма. Щоб вести з нею розмову, слід було добряче вважати на язик.

— То питай.

— Кажуть, що ви не маєте пупа.

— Оце ти хотів знати?

— Так.

— Це не запитання. Радше відповідь. Постав мені питання.

— То маєте чи не маєте?

— Що саме?

— Маєте пупок?

— Не маю.

— А що з ним сталося?