Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

- Хіба якийсь злодій і волоцюга зміг би собі таке купити?

Старший подумав, що злодій і шахрай зміг би таке вкрасти. Потрібно швидко ставити крапку.

- Я той, ким і представився. Я й так запізнився. Думаю, там, - Старший показав пальцем на ворота. - Не будуть цьому раді.

Охоронець ще раз окинув його поглядом. Почухав свій до непристойності широкий ніс і підвівся. Він віддав документ Старшому, а сам підійшов до дверей і вийняв з кишені металевий блискучий куб. Вставив його в отвір на бічній рамі воріт, який хлопчик тільки зараз і помітив. Не встиг Старший відвести погляду від куба, який там якраз помістився, як ворота почали рухатися. Почувся металевий скрегіт, і вони відчинилися. Хлопчик скинув сумку на плече і зайшов у двір. І опинився він перед дивовижною високою статуєю. У два зрости драйтлу. Статуя зображала чоловіка. Він міцно стояв на босих ногах, обличчя його було перекручене гримасою гніву, а руки були складені разом долоньками назовні на рівні грудей. Руки торкалися вказівними пальців і далі по всій довжині долоні аж до зап'ясток. Вони були чорні. Загалом, таких статуй Старший ніколи не бачив навіть на картинках. Зазвичай вони виготовлені з бронзи або каменю. Однокольорові. А тут перед ним стояла не статуя, а ціла картина. Червона шкіра і чорне волосся говорили про те, що тут зображений їхній герой з минулого. Темні очі, видно було навіть зморшки навколо них, світлі зуби. Все виглядало таким реальним. Наче справжній драйтл стояв перед тобою. А руки, там де мали бути долоні, були чорними. Суцільний чорний прямокутник, зверху якого було видно кінчики пальців однієї та іншої руки. З цього прямокутника розбризкувалося щось чорне. Або, навпаки, вливалося до нього.

- Іти куди знаєш? - запитав охоронець у нього за спиною.

Старший відірвав погляд від статуї, обернувся і похитав головою.

- Перший корпус. - сказав драйтл, але побачивши незрозумілий погляд хлопця, додав. - Найдальша будівля.

- Це з найвищих найдальше? - спитав Старший, адже він уже помітив, що за парканом, крім трьох велетнів, розкинулися й інші, дрібніші будівлі.

Охоронець кивнув і вийняв куб. Ворота почали зачинятися. Старший обернувся і завмер, насолоджуючись красою, яку він бачив. Ще кілька секунд він не відводив погляду від статуї. Не виникало жодних сумнівів у тому, що то був сам Алхіміст. Хто ще? Старший усміхнувся і поглянув на поліот. Величезних будівель стояло лише три. Одноповерхових виявилося набагато більше. Деякі були дуже довгими з гострим дахом, інші мали невеликі розміри з плоским дахом. Але всі вони були майстерно збудовані з каменю. Всі мали великі вікна. Хоча, на тому довгому будинку на вікнах виднілися ґрати. Вулички здавалися дуже вузькими. Тісно поставлені будинки напирали на них. Але все одно знаходилося місце навіть для деяких скульптур із металу. Просто перед ним стояла невисока кам'яна будівля дивної форми. Широка дорога від воріт і до цього будинку займала метрів з десять. Стіна, яка дивилася прямо на нього завширшки з три метри. Ця будівля розрізала дорогу на дві невеликі вулички, які розтікалися в різні боки. А сама будівля, що далі від воріт, то ставала ширшою. Напевно, вона збудована у формі трикутника. Але точно Старший дізнається, коли побачить найдальший її кінець. І куди йому йти? Праворуч чи ліворуч? Хлопчик розмірковував, що, швидше за все, вулички всі між собою пов'язані, щоби можна було легше дістатися з одного корпусу в інший. Тому було неважливо, яку дорогу він вибере.

Старший пішов праворуч. Людей на своєму шляху не зустрів. Він мав таке відчуття, що всі вони давно покинули це місце. Якби не голоси, що долинали з прочинених вікон і навстіж відчинених дверей, то можна було б подумати, що тут справді нікого немає. Але це не так. Старший поспішав. Він зрозумів, що запізнився на день чи два. А ще він не знав, чим йому це може загрожувати. Тому краще було поквапитися. Зліва від нього зростала висока будівля. Одна із трьох. Він задер голову, щоб подивитися під самий її дах. Усього три поверхи, але вона здавалася такою високою. Кожен поверх здавався вищим, ніж будинок його батька. Старший сковтнув і пішов далі. Незабаром друга будівля так само зліва від нього залишилася позаду. Праворуч розташувалися якісь майстерні. Вони мали не двері, а ворота. Теж відчинені. Під ними валялося різне сміття. Це і дерев'яна стружка, і пісок, і якісь металеві обрубки чи уламки, шматочки скла. Звідти долинали звуки скреготу та ще чогось незрозумілого. Він пішов далі.

За двадцять кроків хлопчик побачив вхід у корпус номер один. До нього вели високі щаблі. Сам вхід був без дверей. Широка та висока арка. Ганок зливався з помостом, який охоплював будинок по периметру. На кутках будівлі Старший помітив гвинтові сходи на той самий поміст, але поверхом вище. Він набрав повітря в легені і виліз по сходах. Пройшов під аркою. Довгий коридор, а на його кінці такий самий широкий прохід. Декілька дверей були праворуч і ліворуч. Старший підійшов до перших та приклав вухо. Тиша. Тоді він пішов до других. Тільки на четвертих дверях він зупинився. Знову набрав повні легкі повітря та смикнув за ручку. Двері відчинилися. Хлопець зазирнув усередину.

Просто перед ним стояв стіл, повернутий до нього боком. За ним сидів червонолиций чоловік з круглими щоками та повними губами. Одяг на ньому був теж червоного кольору. Він невдоволено обернувся у бік хлопця. Старший оглянув приміщення. Навпроти цього столу стояли у кілька рядів довгі складені столи трохи нижче. За ними сиділи діти. Приблизно такого ж віку, що і він. Старший видихнув із полегшенням.

- Що тобі тут потрібно? Ти хто такий? - запитав драйтл за столом.

- Мене звуть Старший. - відповів хлопчик і відразу прикусив губу, зрозумівши, що сказав нісенітницю.

У класі кілька людей реготнули, інші зітхнули. Але більшості було байдуже.

- Тут усі колись були Старшими, Молодшими, Середніми та такими, наскільки вистачало фантазії у їхніх батьків не заплутатися у низці підростаючих спиногризів. Що тобі потрібно?