Сергій Володимирович Гридін - Дорослі зненацька

— Та ну! Будеш через весь Київ пертись, — засміялась дзвіночком Юля. Було чути, що ідея їй сподобалась.

— Чому через весь? Тут кілька зупинок на метро! — вхопився за свою думку Тимоха.

— Я не там живу, де ми сьогодні зустрілись. Це тітчина квартира, вона зараз у лікарні, а потім має в якийсь санаторій їхати, на реабілітацію. От я і їжджу два рази на тиждень квіти поливати. Іноді мама це робить, — пояснила дівчина.

— Зрозуміло, — розчаровано видихнув Тимофій. — А завтра? — перепитав.

— Зідзвонимось, — якось різко відповіла Юлька, і Тимофієві почувся чийсь сторонній, басовитий голос у слухавці. — Все, бувай! — швидко попрощалась дівчина і відімкнулась.

Тимоха здивовано поглянув на телефон, ніби той в чомусь був винним. Якесь невідоме почуття наповнювало його зсередини, розпираючи, як надувну кулю, що ось-ось лусне під тиском повітря. Суміш розчарування, незрозумілих ревнощів і щастя від того, що Юлька таки подзвонила, досягнула критичної маси і вимагала якогось виходу. Тимофій знову підтягнув до себе ближче ноутбук, пальці забігали по клавіатурі. На екрані відкрились сайти із зображенням срібних прикрас.

— Отже, відпадна дівчино Юліє, чим же тебе вразити? — промовив уголос Тимофій, клацаючи на картинках для збільшення. Він вирішив, що новий телефон може поки що почекати. — О! Класна штука! — зупинився на зображенні тоненького ланцюжка із оригінальним срібним сердечком з якимись камінчиками на ньому.

— Чорт забирай! — вилаявся, вже оформивши замовлення і вказавши адресу доставки. — Долари поміняти треба, — ляснув себе по лобі.

Тимоха за кілька хвилин вдягнувся, заглянув про всяк випадок до мами, пересвідчився, що вона спить, і, намагаючись не шуміти, вийшов з квартири, прихопивши зелену купюру. Аби не шукати собі пригод, вирішив, що буде краще з’їздити до Гарикового квіткового кіоску. Там торгували до глибокого вечора. Маринка або її змінниця Валентина Панасівна зазвичай скуповували в охочих валюту за цінами, вищими ніж у найближчих скупках. Гарик волів тримати свої доходи у вільноконвертованих одиницях, кілька разів пролетівши під час дефолтів і різких падінь гривні.

Біля виходу з метро було людно. Тут торгували свіжою грузинською випічкою, можна було випити кави чи прикупити різноманітних фруктів. Та й час був не такий пізній, лише доходило до одинадцятої. Світло в квітковому кіоску горіло, тож хтось там таки був. Тимофій сіпнув на себе ручку дверей. Вони несподівано виявились зачиненими. За затемненим склом годі було щось розгледіти. Тимоха постукав, прислухався. У відповідь — тиша. Хлопець обійшов навколо, уважно обдивився кіоск. Ніяких слідів зламу не було. Він знову наблизився до дверей, постукав голосніше. Цього разу всередині щось зашаруділо, двері рвучко відчинились. На порозі стояла Марина. Вигляд у неї був геть незвичним. У зеленій, приталеній сукні, в туфлях на високих підборах, з досить товстим плетеним ланцюжком на шиї, вона здавалася абсолютно іншою і, виявляється, досить симпатичною. Пірсинг тільки підкреслював оригінальність образу, а от розмазана по обличчю туш показувала, що настрій у дівчини не дуже. Про це ж повідомляли і червоні заплакані очі, якими вона мало не з ненавистю втупилась у Тимофія.

— Ти чого, Маринко? — здивовано витріщився на неї Тимофій. — Щось сталося? — перепитав стурбовано.

— Та ніфіга не сталося! Що ви всі від мене хочете? — сердито виплюнула слова.

— Та хто і що хоче? — розгублено застиг на місці Тимоха. — Я зайду? — спитав невпевнено.

Марина нічого не відповіла, просто махнула рукою, чи то запрошуючи, чи, навпаки, виганяючи. Вона сіла на стілець біля прилавка, дістала з напівпорожньої пачки чергову цигарку, далеко не першу, про що свідчила купа недопалків, голосно схлипнула, клацнула запальничкою, глибоко затягнулась. Тимофій ще раз уважно поглянув на дівчину, на мить задумався.

— Двері не замикай, я зараз, — попередив. Марина лише кивнула.

Тимоха шугнув рукою у кишеню, знайшов кілька зіжмаканих купюр, впевнено підійшов до сусіднього кіоску. За хвилину він повернувся до Марини, тримаючи в руці пляшку шампанського. Замкнув за собою двері на защіпку, опустив жалюзі.

— Склянки дай! — коротко попросив. Дівчина не реагувала. Тимоха перегнувся через прилавок, дістав дві чашки, поставив їх перед Мариною. Якось відкрив пляшку, щедро линув напій у посуд, дочекався, поки осяде піна, долив доверху. Шампанського він не любив, та й до інших алкогольних напоїв ставився нейтрально, але в цій ситуації (як йому здавалося) газований напій мав виконати функцію ліків.

— Пий! — простягнув одну з чашок дівчині. Та, не сперечаючись, зробила кілька великих ковтків. Поглянула на Тимоху, допила вміст чашки.

— Тепле, — слабо всміхнулась крізь сльози.

— О! Хоч якась реакція організму! — зрадів Тимофій. — Повторимо, — знову долив шипучого напою, прослідкував, як дівчина випила піняву, газовану рідину, ковтнув зі своєї чашки, відчувши, що напій дійсно теплий, і від того не дуже смачний.

— А тепер розказуй, що сталося, — дістав з Марининої пачки цигарку, запалив її, затягнувся терпким димом.

— Всі чоловіки падлюки і жалюгідні козли! — не зовсім тверезо хитнула головою дівчина.

— Тут без заперечень, але звідки такі висновки і чому саме сьогодні? — випустив кілька кілець диму Тимоха.

І тут Марину ніби прорвало. Затинаючись, забуваючи закінчити речення і одночасно схлипуючи, вона розказала хлопцю, що Гарик вчора пообіцяв зводити її в ресторан. Вона і зачіску для цього зробила, і навіть оцю сукню з дна чемодана дістала.

Десь у глибині душі вірила, що похід цей не просто так! Невже за ті кілька місяців, що вони зустрічаються, Марина не стала йому близькою? Ну і яка проблема, що діти і дружина? У житті всяке буває! Тимофій мовчки кивав, потягуючи тепле шампанське.

Потім, виявляється, подзвонила «та його баба», тобто дружина, і закомандувала йому їхати додому, ніби хтось там захворів. Гарик навіть вибачення не попросив. Розвернувся і поїхав! А вона саме збиралася повідомити йому, що вагітна. І таблетки ж для запобігання приймала, бо, бачиш, Гарику з «гумкою» не ті відчуття, а все одно так вийшло.

Тут Марина заридала вголос, притиснувши своє обличчя до грудей Тимофія. «Капець футболці» — відсторонено подумав Тимоха, споглядаючи брудні патьоки від косметики на світлій тканині. Жіночих сліз він не любив. Від них хотілося втекти. Він легенько погладив дівоче волосся, полою футболки (все одно вже брудна) витер їй обличчя, щось спробував сказати смішне, розраджуючи, але, зіткнувшись із червоними, запаленими від сліз очима, замовк.

Як втішати ображених і вагітних жінок, Тимоха навіть не уявляв. Він просто продовжував гладити м’яке волосся і щось незрозуміле бубонів, намагаючись перервати потік сліз і схлипувань. Зрештою Марина втомилася і замовкла зовсім.

Ще кілька хвилин вони сиділи мовчки, притиснувшись одне до одного. Нарешті дівчина відхилилась, провела рукою по обличчю, ніби щось стираючи.

— Дякую тобі. Ти добрий, — навіть усміхнулася. — Комусь дуже пощастить з чоловіком!

— А що будеш робити? Ну з… — зам’явся Тимофій.

— З дитиною? — здогадалась Марина. — Аборт, звичайно! — відповіла, не роздумуючи. — А ти навіщо приходив? — здивовано подивилась