Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

3

То була чудова ніч — саме для чарів. Величезний повний місяць, середнього між абрикосом і стиглою пшеницею кольору, самотньо сяяв у миготливому ореолі серед неба над пустелею. Дрібні прозорі хмарини сховались від його величного обличчя, залишивши небо оголеним і вугільно-чорним, ніби черево якогось велетенського космічного кита. Вдалині видніли залиті місячним світлом бархани; внизу, в темній долині, золотавий серпанок сочився крізь обриси бескетів, прагнучи омити дно, виточене в пісковику.

Однак висохле річище було глибоке й вузьке, і виступ скелі, що нависав над ним, занурив частину ущелини в непроглядну темряву. У цьому затінку палало невеличке багаття. Одинокі язички червоного полум’я майже не давали світла. Примарний стовп диму здіймався від багаття і розчинявся в холодному нічному повітрі.

На краєчку частини долини, освітленої місяцем, перед багаттям сидів, підібгавши ноги, чоловік. Міцний, чисто виголений, із лискучою, натертою олією шкірою. У вусі чоловіка висіла важка золота сережка; обличчя було скам’яніле, байдуже. Ось він поворухнувся й дістав з-за широкого пояса пляшку, закорковану металевою затичкою. Лінивими порухами, які водночас виявляли його хижацьку, лев’ячу силу, він відкоркував пляшку й випив її до дна. А потім жбурнув порожню посудину геть — і втупився в полум’я.

Через кілька секунд ущелину заповнив дивовижний аромат; здалека забриніли струни цитри. Чоловік схилив голову до грудей: він заснув сидячи, з наполовину заплющеними очима. Тим часом музика дедалі гучнішала, ніби виходячи із самих глибин землі.

З темряви з’явилася чиясь постать. Вона проминула багаття, обійшла сонного чоловіка й виступила на середину долини, осяяну місяцем; музика ж лунала далі, ніби чаруючи своєю красою місячне світло. То була дівчина-рабиня — юна, прекрасна, але надто бідна для того, щоб дозволити собі розкішно одягатися. Її волосся спадало до плечей довгими чорними локонами, що ворушилися з кожним непевним кроком дівчини. Обличчя було бліде й гладеньке, мов порцелянове, а у великих очах виблискували сльози. Вона заходилася танцювати — спочатку обережно, боязко, а потім ніби раптово давши волю своїм почуттям. Її тіло то оберталося, то вигиналося; прозоре покривало ледве встигало за ним. Тонкі руки виплітали в повітрі візерунки, а з вуст лунав дивний наспів, повний самоти й бажання.

Ось дівчина завершила свій танець, труснула головою в гордовитому відчаї й поглянула в темряву, в бік місяця. Музика вщухла; запанувала тиша.

Потім пролунав далекий, немовби принесений вітром, голос:

—Амариліс...

Дівчина здригнулась і озирнулась. Нічого, крім скель, неба та бурштиново-жовтого місяця. Вона тихенько зітхнула.

— Моя Амариліс...

Дівчина відгукнулася хрипким, нерішучим голосом:

— Бертілаку! Це ти?

—Так, це я.

—Де ти? Чому ти так мучиш мене?

— Я ховаюся за місяцем, моя Амариліс. Я боюся, що твоя краса спалить мою сутність. Затули собі обличчя покривалом, що нині марно спочиває на твоїх плечах, і тоді, можливо, я наважусь наблизитися до тебе.

— О, Бертілаку! З охотою!

Дівчина виконала прохання. З темряви долинув схвальний гомін. Хтось кахикнув.

— Люба Амариліс! Відійди вбік. Я спускаюся на землю!

Дівчина тихо зойкнула і притулилася спиною до найближчої скелі. Відкинувши голову назад, вона заціпеніла в гордовитому чеканні. Ударив грім — такий гучний, що розбудив би й мерця. Дівчина приголомшено поглянула вгору. З неба величною ходою спускався воїн — у посрібленій куртці, накинутій на голе тіло, довгому плащі, штанях з буфами й елегантних пантофлях із задертими носаками. За поясом, оздобленим самоцвітами, стриміла здоровенна шабля. Воїн сходив униз, так само відкинувши назад голову, виблискуючи темними очима, задерши орлиного носа й пихато випнувши підборіддя. На його чолі стирчали білі криві ріжки.

Воїн м'яко ступив на землю недалеко від дівчини, що аж приросла до скелі, й байдуже всміхнувся. Довкола залунали тихі жіночі зітхання.

— О, невже ти заніміла, Амариліс? Невже ти так швидко забула обличчя свого коханого джина?

— О, ні, Бертілаку! Хай би минуло не сім, а сімдесят років — мені й тоді не забути жодного волоска на твоїй напомадженій голові. Ні, мій язик ціпеніє, а серце тріпоче зі страху: що, як чарівник прокинеться й застане нас! Тоді він накладе важкі кайдани на мої стрункі білі ноги, а тебе замкне у своїй пляшці!

Джин, однак, лише гучно зареготав:

— Чарівник спить! Моя магія дужча за його магію, й так буде завжди. Проте ніч минає, а на світанні я мушу повернутися до своїх братів-афритів, щоб разом з ними мчати повітряним океаном. Іди в мої обійми, люба! У ці короткі години, поки я ще маю людську подобу, нехай місяць стане свідком нашого кохання, що кине виклик взаємній ненависті наших народів до кінця світу!

— О Бертілаку!

— О Амариліс, мій лебедю Аравії!

Джин підійшов і міцно обняв рабиню-красуню. Тут уже Кіті остаточно заболіло в спині, й вона засовалась у кріслі.

Джин з дівчиною почали чудернацький танець: їхній одяг майорів у повітрі, а руки й ноги граційно витягалися. Музика вдарила удвічі дужче. Кіті по-котячому позіхнула, сповзла трохи нижче й потерла очі долонею. Потім намацала паперовий пакуночок, дістала звідти останні кілька солоних горішків, кинула їх собі до рота й заходилася байдуже жувати.

Хвилювання, що завжди огортало її перед роботою, наче ножем штрикнуло їй у бік. Це було звичне відчуття — Кіті чекала його. Але тепер до нього домішалася ще й нудьга від нескінченної набридливої вистави. Енн, звичайно, має рацію: це буде чудове алібі. Одначе Кіті воліла б зараз гуляти вулицями, щоб заспокоїти нерви, й ховатись від патрулів, ніж дивитися цю нісенітницю.

А на сцені Амариліс — полонена дівчина-місіонерка з Чізвіка — завела пісню, де вкотре присягалась у вічному коханні до джина, якого зараз пригортала до своїх грудей. Високі ноти в неї були такі потужні, що в Бертілака ворушилося на голові волосся і гойдалися сережки у вухах. Кіті скривилась і оглянула темні силуети людей у передніх рядах, шукаючи Фреда й Стенлі. Ось вони! Сидять, подавшись уперед і не зводячи зі сцени очей. Кіті закопилила губи: їм, мабуть, до вподоби ця Амариліс...

Нічого. Головне, аби не проґавили.

Кіті позирнула собі під ноги, в темряву. Там лежала шкіряна торбинка. Від неї в череві неприємно засмоктало: Кіті заплющила очі й мимоволі намацала при боці звичне руків’я ножа. Тільки спокій... усе буде гаразд.

Коли ж нарешті антракт?! Піднявши голову, Кіті обвела поглядом темні стіни зали. Обабіч сцени були ложі для чарівників, обтяжені золоченою ліпниною й важкими червоними завісами, які мали захищати тих,