Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

— Ви надто скромні, — всміхнувся Натаніель. — Я чув, що поліції довелося гнатися за цими шпигунами мало не через пів-Англії, й шпигуни зуміли вбити кількох магів.

—Так, на жаль, були невеликі прикрощі.

— І все-таки це значна перемога.

Натаніель відсьорбнув пуншу, задоволений своїм сумнівним компліментом. Наставником панни Фаррар був начальник поліції — пан Генрі Дюваль, вічний суперник Джесіки Вайтвел. Отож вони з Натаніелем частенько розмовляли отак по-котячому — муркотіли компліменти й ховали кігті, випробовуючи норов одне одному.

— Що ж тоді сказати про вас, Джоне Мендрейку! — прощебетала Джейн Фаррар. — То правда, що на вас покладено відповідальність за викриття цього нестерпного Спротиву? Це для вас велика честь!

— Що ви, я лише збираю інформацію. У нас є ціла мережа агентів — треба ж їм чимось займатися. Поки що нічого цікавого не знайдено.

Джейн Фаррар узяла срібний черпак і легенько помішала пунш.

— Може, й так, але доручити це такому малодосвідченому службовцеві... Справді нечувано! Ви далеко підете. Хочете ще пуншу?

— Ні, дякую.

Натаніель невдоволено відчув, що червоніє. Звичайно, то правда: він молодий і недосвідчений. Усі стежать за ним і тільки чекають, коли він помилиться. Хлопець ледве затамував палке бажання спохмурніти.

— Гадаю, що не мине й півроку, як Спротиву настане кінець, — хрипко зауважив він.

Джейн Фаррар налила собі склянку пуншу й насмішкувато підняла брови.

— Ви мене вражаєте, — відповіла вона. — За ними полюють уже три роки, й жодного прориву досі не було. А ви хочете подолати їх за півроку! Проте я вірю, Джоне, що вам це вдасться. Ви вже й зараз вельми видатний юнак.

Знову почервонів! Натаніель спробував опанувати свої почуття. Джейн Фаррар була на три-чотири роки старша за нього й така сама на зріст, а може, й трохи вища. Її довге, пряме світло-каштанове волосся вільно спадало на плечі; зелені лукаві очі сяяли розумом. Поруч із нею він почувався простакуватим незграбою, навіть з розкішним червоним носовичком у кишені. Тож він мимоволі заходився обґрунтовувати своє твердження, хоч йому й годилося б помовчати.

— Нам відомо, що ця група складається здебільшого з молоді, — почав він. — Жертви їхніх нападів постійно відзначають цей факт, і ті двоє-троє злочинців, яких ми змогли знешкодити, були не старші за нас із вами... — на останніх словах він зробив особливий наголос. — Тож вирішити цю проблему легко. Ми відрядимо своїх агентів, щоб вони приєдналися до цієї організації. Тільки-но вони здобудуть довіру до цих зрадників і отримають доступ до їхнього проводиря... тут справі й кінець.

Знову глумлива усмішка:

— Ви певні, що це буде так просто?

Натаніель стенув плечима:

— Я сам мало не зустрівся з їхнім проводирем. Кілька років тому. Тож це буде неважко.

— Справді?! — з непідробного інтересу вона аж вирячила очі. — Розкажіть мені більше!

Проте Натаніель уже опанував себе. «Сила, Секрет, Самозбереження!» Що менше він розкаже, то буде краще. Він оглянув газон.

— О, я бачу, що панна Вайтвел прибула без попередження! — зауважив він. — Як відданий учень я мушу підійти до неї й спитати, чим можу стати їй у пригоді. Пробачте, панно Фаррар.

***

Натаніель рано покинув прийом і повернувся до свого кабінету розлючений. Замкнувшись у комірчині для виклику духів, він вигукнув закляття. Перед ним з’явилися два фоліоти — як і раніше, в подобі сиріток. Вони сумно й боязкувато совалися на місці.

— Ну?! — гаркнув Натаніель.

— Усе марно, хазяїне, — мовив білявий сирітка. — На вулицях нас просто не помічають.

— Це коли пощастить, — додав патлатий. — А то ще й жбурляють у нас усілякий непотріб.

— Як?! — обурився Натаніель.

— Отак. Бляшанки, пляшки, камінці й таке інше.

— Я не про те! Я хочу сказати: що за звірі ці люди! їх на каторгу треба запроторити! Що за мерзота?! Ви такі гарні дітлахи, голодні — вони просто мусили взяти вас під опіку!

Сирітки хитнули гарненькими голівками:

— Ні. Вони ненавидять нас. Ніби бачать, хто ми такі насправді.

— Це неможливо! Звідки в них лінзи?! Ви, мабуть, щось не так робите. Ви певні, що нічим себе не виказали? Не ширяли в повітрі, не показували роги, не коїли ще якихось дурниць?

— Ні, сер! Слово честі, ні!

— Ні, сер. Хоча Кловіс одного разу забув сховати хвіст...

—Ах ти ж наклепник! Він бреше, сер!..

Натаніель утомлено ляснув долонею по столу:

— Мені начхати! Начхати, що ви там робили. Та якщо ви найближчим часом не виконаєте завдання, на вас обох чекають Розжарені Голки. Спробуйте змінити вік! Попрацюйте поодинці! Влаштуйте собі якесь невеличке каліцтво, щоб викликати в них жаль, — тільки без заразних хвороб... про це я вже вам казав. Можете йти. Геть з моїх очей!

Повернувшись за стіл, Натаніель сердито заходився підводити підсумки. Фоліоти навряд чи здобудуть успіх. Це демони низького рівня... хоча, можливо, тут і є причина. Їм бракує хитрості та розуму, щоб цілковито перевтілитись у людей. Це ж треба придумати: ніби діти на вулицях спроможні бачити їхню істинну природу! Цю думку хлопчина відкинув одразу.

Та якщо вони зазнають невдачі, що робити далі? Щотижня Спротив коїть нові злочини. Грабує помешкання чарівників, обкрадає автомобілі, атакує крамниці й контори. Схема цих злочинів досить-таки очевидна: напів-хуліганські вчинки, скоювані дрібними рухомими групами, що якимось чином не потрапляють у поле зору куль-шпигунів, які патрулюють вулиці, та інших демонів. Чудово. Але жодної зачіпки досі немає.

Натаніель знав, що терпець пана Теллоу от-от увірветься. Судячи з жартів та кепкувань — на зразок тих, що він чув від Клайва Дженкінса та Джейн Фаррар, — інші теж про це знають. Він сидів, стукаючи олівцем по записнику, і міркував про тих трьох членів Спротиву, яких бачив два роки тому. Фред і Стенлі... Він скреготнув зубами й ще гарячковіше застукотів олівцем. Рано чи пізно їх неодмінно спіймають! І ще оте дівча — Кіті... Чорняве, рішуче. Обличчя ледве видно в темряві. Проводирка трійці. Цікаво, чи вони досі в Лондоні? Чи кудись утекли — далі від закону? Все, що йому треба, — один-єдиний ключ, хоч поганенький ключик! Тоді він наздожене їх швидше за політ думки...

Та спертися досі нема на що.

—Хто ж ви такі? — бурмотів він. — Де ж ви ховаєтесь?

Олівець у його руці тріснув навпіл.