Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

хто сидів за ними, від очей простолюду. Проте всі чарівники міста вже подивилися цю п’єсу — задовго до того, як її показали жадібному до сенсацій натовпу. Отож сьогодні завіси було відсунуто, й ложі були порожні.

Кіті позирнула на свій зап’ясток: у залі темно, годинника не видно. їй, звичайно, доведеться пережити ще силу-силенну трагічних розлук, жорстоких викрадень і радісних зустрічей, перш ніж почнеться антракт. А найголовніше, що глядачам це все сподобається. Вони, мов барани, купчаться в цій залі щовечора й щороку. Зараз, напевно, вже цілий Лондон подивився «Лебедів Аравії», а дехто й не раз. Одначе з провінції досі приїздили автобуси, що привозили нових роззяв, жадібних до цих дешевих розкошів.

—Люба! Замовкни!

Кіті схвально кивнула. Чудово, Бертілаку. Інакше ця арія ніколи б не скінчилася.

— Що сталося? Ти почув щось таке, чого не чую я?

— Цить! Мовчи. Ми в небезпеці...

Бертілак крутнув туди-сюди своїм шляхетним профілем. Поглянув угору, потім униз. Нюхнув повітря. Все було тихо. Багаття догоріло, чарівник дрімав, місяць зник за хмарами, і в небі мерехтіли холодні зорі. З глядацької зали не лунало ні звуку. На своє превелике обурення, Кіті відчула, що й сама затамувала подих.

Джин несподівано вигукнув прокльон, вихопив меча з піхов і обняв перелякану дівчину.

—Амариліс! Вони йдуть! Я бачу їх своїм таємним зором!

—Хто, Бертілаку? Кого ти бачиш?

— Сім диких бісів, люба! Сім бісів, посланих царицею афритів, щоб схопити мене! Наше кохання їй не до дупгі. Вони скрутять нас обох і притягнуть голими до її трону, щоб принести їй жорстоку насолоду! Ти повинна тікати! Ні, нам немає часу на ніжні слова, хоч твої заплакані очі й благають мене! Тікай!

Дівчина з численними трагічними порухами облишила нарешті свого коханого й подалася до лівого кутка сцени. Джин тим часом скинув плаща, зірвав з себе куртку і, оголений до пояса, приготувався до бою.

З оркестрової ями долинув драматичний дисонанс. Із-за скель вискочили семеро страхітливих бісів. Бісів грали карлики в шкіряних пов'язках на стегнах і розмальованих яскраво-зеленою фарбою трико. Люто виючи й кривляючись, вони повитягали кинджали й кинулися на джина. Під верескливий хор скрипок почалася битва.

Злі біси... Злий чарівник... Тонка, нівроку, штучка — ці «Лебеді Аравії». Кіті ясно це розуміла. Ідеальна пропаганда: замість того, щоб просто відкидати страх людей, — стримано визнати його. Трішки показати нам те, чого ми боїмось, перед тим видерши йому зуби. І все це — з музикою, бійкою та неземним коханням. Хай демони полякають нас, а потім ми побачимо, як вони згинуть. Усе під контролем. І все, безперечно, закінчиться якнайкраще. Злого чаклуна знищать добрі чарівники. Злих афритів вони так само подолають. А Бертілак — колишній джин—урешті виявиться людиною, східним принцем, якого обернули на чудовисько злі чари. І вони з Амариліс щасливо житимуть до кінця віку, під мудрим наглядом ласкавих чарівників...

Кіті раптово занудило. Тепер це відчуття не стосувалося роботи — воно виходило з глибин того казана люті, що вічно клекотав у її душі. Це відчуття з’явилося тому, що дівчина зненацька зрозуміла: всі їхні дії — марні й заздалегідь приречені. їм не вдасться нічого змінити. Поведінка натовпу переконала у цьому Кіті. Он, гляньте, — Амариліс схопили: біс узяв її під пахву й потяг, не зважаючи ні на сльози, ні на пручання. Чуєте, як натовп зойкнув? Ба ні! — хоробрий джин Бертілак підняв одного з бісів і жбурнув його через своє плече просто в багаття. А ось він помчав за іншим викрадачем — раз, два! — і зарубав його шаблею. Ура!!! Чуєте, як натовп радо реве?

Усе, що вони роблять — їхні викрадення, їхні сміливі атаки — не має для цього натовпу значення. Нічогісінько не зміниться! Завтра на вулицях, що ведуть до театру «Метрополітен», стоятимуть такі самі черги, й кулі-шпигуни спостерігатимуть за ними згори: чарівники знову будуть усюди й знову тішитимуться своєю захопленою владою.

Так завжди було. Так завжди буде. І хай там що вони робитимуть — це не призведе ні до чого.

4

Гамір на сцені вщухав. Натомість Кіті почула пташиний спів і далекий шум автомобілів. Подумки перед нею замість мороку театру постало світло того давнього дня.

Три роки тому. Парк. М’яч. їхній сміх. І катастрофа, що вдарила, наче грім серед ясного неба.

Усміхнений Якуб біжить їй назустріч. Важка й суха дерев’яна бита в руці.

Удар! Перемога! Вона пританцьовує з радощів...

І далекий брязкіт скла.

Як вони бігли, як тріпотіли їхні серця! А потім — ця тварюка на мості...

Кіті протерла очі кінчиками пальців. Ні, хіба все почалося саме того страшного дня? Перші тринадцять років свого життя вона нічого не знала про справжню сутність влади чарівників. А може, знала — тільки не усвідомлювала. Бо тепер, озираючись назад, вона бачила, що різні сумніви та здогади закрадалися в неї ще задовго до того...

***

Чарівники давно вже перебували в зеніті своєї величі, й ніхто не пам’ятав часів, коли все було по-іншому. Звичайному простолюду здебільшого не доводилося стикатися з чарівниками — ті трималися віддалік, мешкаючи або в центрі міста, або в передмістях, де вздовж широких зелених бульварів стояли мовчазні вілли. А між центром і передмістями тяглися вулиці, захаращені крамничками, фабриками й похмурими цегляними будинками. Часом чарівники проїздили тут своїми великими чорними автомобілями, та частіше про них нагадували тільки кулі-шпигуни, що раз по раз пролітали над вулицями.

— Кулі охороняють нас, — пояснив Кіті батько одного вечора, коли велика червона кулька проводжала дівчинку додому аж від самісінької школи. — Не бійся їх. Якщо ти хороша, вони не завдадуть тобі шкоди. їх повинні боятися погані людини — злодії і шкідники.

Проте Кіті все одно було страшно, й після того за нею вві сні частенько ганялися вогняні кулі.

Її батьки, одначе, не поділяли доньчиного страху. Ні тато, ні мама не були надміру вразливими, та водночас вони добре розуміли, який великий Лондон і яке маленьке місце вони посідають у ньому. Зверхність чарівників вони сприймали як щось природне — і незмінність цієї влади була їм цілком до душі. Часом вони навіть захоплювались нею.

— За нашого прем’єр-міністра я життя віддам! — казав часом батько. — Це велика людина!

— Він тримає цих чехів у шорах, — підтакувала мати. — Якби не він, їхні гусари давно б уже гарцювали Клепгемським проспектом. Тобі ж цього не